Нетерпіння серця

Вiдчувши, що на них дивляться, вони випрямляють спини i вiдповiдають усмiшками на мiй радiсний погляд. Я бачу, що навiть цi забитi селянськi хлопцi у захватi стрiмкого руху – ось-ось злетять! Вони, як i я, захопленi цiею тваринною радiстю – вiдчувати свою молодiсть i сили, що рвуться назовнi.

І раптом я наказую: «Стi-i-iй! Ри-ис-сю!» Усi разом здивовано натягують повiддя. Увесь взвод, рiзко – нiби автомобiль – пригальмувавши, переходить на важкий алюр. Трохи спантеличено вони скоса поглядають на мене, адже зазвичай – вони мене добре знають, а також мою неприборкану пристрасть до верховоi iзди – ми скачемо луками учвал аж до самого навчального плацу.

Але цього разу немов чужа рука рвонула моi поводи – я раптово щось згадав. Мабуть, я несвiдомо побачив на горизонтi бiлий квадрат огорожi маетку, дерева парку, башту, i мене вразило, нiби кулею: «Можливо, хтось дивиться на тебе звiдти? Хтось, кого ти образив своею любов’ю до танцiв, а тепер знову ображаеш пристрастю до iзди верхи? Хтось зi скутими паралiчем ногами, кому, напевне, заздрiсно дивитися, як ти птахом летиш полями?» Так чи iнакше, але я раптово засоромився цiеi гонитви, такоi здоровоi, нестримноi та п’янкоi, засоромився цiеi вiдвертоi фiзичноi радостi, немов якогось незаслуженого привiлею. Розчаровано, повiльною важкою риссю трюхикають позаду моi хлопцi. Даремно очiкують вони – я вiдчуваю це спиною – на наказ, котрий поверне iм колишне пiднесення.

Щоправда, у ту саму мить, коли мене охоплюе це дивне зацiпенiння, я усвiдомлюю, що подiбне самокатування дурне й марне.

Я знаю, що немае жодного сенсу в тому, щоб позбавляти себе задоволення через те, що iншi його позбавленi, вiдмовлятися вiд щастя тому, що хтось iнший нещасливий. Я знаю, що в ту хвилину, коли ми смiемося над банальними жартами, у когось вириваеться передсмертний хрип, що за тисячами вiкон ховаються злиднi та голодують люди, що iснують лiкарнi, каменярнi та вугiльнi копальнi, що на фабриках, у конторах, у в’язницях незлiченна кiлькiсть людей постiйно тягне лямку пiдневiльноi працi, i жодному зi знедолених не полегшае, якщо хтось iнший почне безцiльно страждати. Варто лише (це менi зрозумiло) на мить уявити усi нещастя на цiй землi, i ти втратиш сон, а смiх застрягне в горлi. Але не вигаданi, не уявнi страждання тривожать i журять душу – насправдi вразити ii може лише те, що вона сама бачила своiм спiвчутливим оком.