Нетерпіння серця

У розпалi гонитви близько й осяжно постало передi мною, нiби видiння, блiде, скривлене обличчя Едiт, те, як вона шкутильгае кiмнатою на милицях, i тут-таки менi вчувся iхнiй стукiт i грюкiт разом iз дзенькотом i скрипом прихованих пристроiв на ii гомiлках. Тодi вiд страху, несвiдомо, не обдумуючи, я натяг повiддя. Я повторював собi: «Кому стало краще вiд того, що ти iз захопливого, хвилюючого чвалу перейшов на дурну важку рись?» – але це не допомагало. Неочiкуваний удар вразив ту частину серця, яка знаходиться поруч iз сумлiнням; у мене не вистачае духу i далi вiльно та природно насолоджуватися радiсним вiдчуттям бадьоростi та здоров’я.

Млявою, повiльною риссю дiстаемося ми до lisie?re,[10 - Узлiсся (фр.).] крiзь яке дорога веде до навчального плацу; i лише коли маеток ховаеться з виду, я отямлююсь i кажу собi: «Що за дурня! Викинь iз голови цi дурнi сантименти!» І наказую: «Чва-а-лом!»

Із цього несподiваного ривка повiддя все й почалося. Це був перший симптом незвичайного отруення спiвчуттям. Спочатку з’явилося лише неясне вiдчуття – приблизно так, як захворiвши, прокидаешся з важкою головою, – що зi мною щось сталося чи стаеться.

До цього часу я бездумно жив у своему обмеженому маленькому свiтi. Я переймався лише тим, що здавалося важливим i цiкавим моiм товаришам та моiм начальникам, але нiколи нi про кого не хвилювався, так само, як не хвилювалися i про мене. Я не знав справжнiх душевних потрясiнь. Стосунки з сiм’ею були налагодженi, професiя та кар’ера окресленi та регламентованi, i така вiдсутнiсть вiдповiдальностi (я зрозумiв це лише зараз) зробила мое серце легковажним. І ось несподiвано щось трапилося, щось сталося зi мною, щоправда, нiби нiчого такого значного, що проявлялося б зовнi. А проте вiд того гнiвного погляду ображеноi дiвчини, в якому я пiзнав невiдому менi досi глибину людського страждання, нiби гребля впала в душi, i назовнi ринув нестримний потiк палкого спiвчуття, що викликало легку лихоманку, котра для мене самого залишилася незрозумiлою, як для будь-якого хворого е незрозумiлою його хвороба. Спочатку я лише зрозумiв, що перейшов межу замкнутого кола, де мое колишне життя протiкало легко i просто, й увiйшов у сферу, яка, як усе нове, хвилювала i тривожила; вперше передi мною розкрилася безодня почуттiв. Незбагненно, але мене вабило кинутися в неi i звiдати до кiнця. Водночас iнстинкт застерiгав мене, що пiддаватися такому зухвалому потягу небезпечно. Вiн закликав: «Досить! Ти вже вибачився. Ти залагодив цю дурну iсторiю».