Нетерпіння серця

Дiвчата теж уминають за обидвi щоки i п’ють чудовий, мiцний чорний старий англiйський портвейн – чарка за чаркою! Але зрештою треба прощатися. Як старому другу, доброму вiрному товаришу, тиснуть менi руку Едiт та Ілона. Звiсно, я мушу пообiцяти, що скоро знову прийду – завтра або, у крайньому разi, пiслязавтра. Потiм разом iз трьома iншими гостями я виходжу в хол. Автомобiль вiдвезе нас по домiвках. Доки слуга допомагае одягтися пiдполковнику, я сам беру свою шинелю. Раптом вiдчуваю, що хтось намагаеться допомогти менi одягтися – це пан фон Кекешфальва; я злякано вiдсахнувся: як можу я, молодий та зелений, дозволити, щоб менi прислуговувала лiтня людина! Але вiн пiдходить ближче i зовсiм знiяковiло шепоче:

– Пане лейтенанте! Ах, пане лейтенанте, ви не знаете… Ви навiть не уявляете, яке це для мене щастя – знову чути, як смiеться моя дiвчинка, по-справжньому смiеться.

Адже у неi мало радощiв у життi. А сьогоднi вона була майже такою, як ранiше, коли…

У цю мить до нас пiдходить пiдполковник.

– То йдемо? – дружньо усмiхаеться вiн менi.

Звiсно, Кекешфальва не наважуеться продовжувати в його присутностi, але я вiдчуваю, як старий нiяково торкаеться мого рукава, дуже-дуже легко та сором’язливо проводить по ньому – так пестять дитину чи жiнку. Безмежна нiжнiсть i вдячнiсть приховуються у стриманостi цього боязкого руху: в ньому стiльки щастя i стiльки розпачу, що я почуваюся глибоко розчуленим, i коли, дотримуючись правил субординацii, я спускаюся з пiдполковником сходами до автомобiля, менi доводиться опанувати себе, щоб нiхто не помiтив мого сум’яття.

Того вечора я не одразу лiг спати: надто схвильований я був; здавалося б, який незначний привiд – нiчого ж не трапилося, лише старий лагiдно погладив мiй рукав – але стриманого жесту щироi вдячностi було достатньо, щоб виповнити i переповнити мое серце. В цьому доторковi, що мене так вразив, я вгадав щиру нiжнiсть, таку пристрасну i разом з тим таку невинну, якоi нiколи не зустрiчав навiть у жiнцi.

Вперше за життя я переконався, що комусь на цiй землi допомiг; i мiй подив був безмежним: менi, молодому чоловiковi, скромному, пересiчному офiцеру, дана така сила – зробити когось щасливим!

Можливо, щоб пояснити собi те пiднесення, яке мене охопило пiсля цього несподiваного вiдкриття, я повинен згадати, що з дитячих лiт нiщо мене так не пригнiчувало, як усвiдомлення своеi незначущостi: я зайва, нiкому не цiкава людина, i всiм байдуже до мене.