Нетерпіння серця

В кадетському корпусi, у вiйськовому училищi я завжди належав до посереднiх, нiчим не визначних учнiв, нiколи не був в улюбленцях або привiлейованою особою; так само було i в полку. Тож я був твердо переконаний, що, коли раптом щезну – наприклад, впаду з коня i зламаю собi шию, – товаришi скажуть щось таке: «Шкода його!» або «Нещасний Гофмiллер!» – але вже за мiсяць жоден з них i не згадае про втрату. На мое мiсце призначать когось iншого, той хтось сяде на мого коня, i цей «iнший» нестиме службу так само добре чи так само погано, як нiс ii я.

Так само, як з товаришами, виходило i з дiвчатами, котрi були в мене в попереднiх двох гарнiзонах, – в Ярославицi з асистенткою зубного лiкаря i в Вiнер-Нойштадтi з маленькою швачкою. Ми разом гуляли, а коли в Аннерль бував вихiдний, вона приходила до мене; на день народження я подарував iй низку коралiв, ми обмiнялися звичними у таких випадках нiжними словами i, треба думати, говорили щиро. Проте, коли мене перевели на iнше мiсце, ми обое швидко втiшилися; першi три мiсяцi, як годиться, ми листувалися, а потiм знайшли собi iнших; вiдмiннiсть була лише в тому, що в поривi нiжностi тепер вона шепотiла не «Тонi», а «Фердль». Що минулося, те забулося. Але ще жодного разу за моi двадцять п’ять рокiв мене не захоплювало сильне, пристрасне почуття, та й сам я, по сутi, хотiв вiд життя лише одного: справно нести службу i жодним чином не справляти поганого враження на оточення.

Але ось сталося несподiване: в менi прокинулася цiкавiсть i я з подивом дивився на себе.

Як же це так? Виходить, я, посереднiй молодик, теж маю владу над людьми? Я, у котрого немае i п’ятдесяти крон за душею, здатен подарувати багатiю бiльше щастя, нiж усi його друзi? Я, лейтенант Гофмiллер, змiг комусь допомогти, когось втiшити? Невже тiльки тому, що я один чи два вечори посидiв i поговорив з хворою пригнiченою дiвчиною, ii очi заблищали, на обличчi заграло життя, а смутний дiм повеселiшав завдяки моiй присутностi?

Вiд хвилювання я так швидко йду темними провулками, що менi стае жарко.

Хочеться вiдкрити шинелю – в грудях серцю замало мiсця, бо перший подив раптово змiнюеться iншим, новим, ще п’янкiшим. Мене вразило те, як легко, як неймовiрно легко було завоювати прихильнiсть ледь знайомих людей. Зрештою, що я зробив такого особливого? Я виказав трохи спiвчуття, побув у будинку Кекешфальвiв два вечори – два веселих, радiсних, чудових вечори, – i цього виявилося досить.