Нетерпіння серця

Солдати, що стояли навкруги, мовчки витрiщалися або стиха посмiювалися, i лише я один бачив, як у хлопця з-пiд опущених повiк проступають сльози образи. В нашiй офiцерськiй iдальнi я бiльше не мiг терпiти жартiв на адресу незграбних чи безталанних товаришiв; вiдтодi як я, побачивши цю беззахисну, безпорадну дiвчину, зрозумiв, що таке муки безсилля, всяка жорстокiсть викликала в менi гнiв, всяка беззахиснiсть вимагала мого втручання. З тоi хвилини, як випадок промив менi очi гарячими краплями спiвчуття, я почав помiчати незлiченну кiлькiсть дрiбниць, котрi ранiше вислизали з-пiд мого погляду: простi речi, дурницi, але кожна з них зворушувала та хвилювала мене.

Наприклад, я раптом помiчаю, що господарка тютюновоi крамнички, де я завжди купую сигарети, рахуючи грошi, пiдносить iх надто близько до опуклих скелець своiх окулярiв, i одразу ж у мене виникае пiдозра, що iй загрожуе катаракта. Завтра, думаю я, обережно розпитаю ii i може, навiть вмовлю нашого полкового лiкаря Гольдбаума оглянути ii. Або раптом бачу, що добровольцi останнiм часом вiдкрито iгнорують маленького рудого К. ; здогадуюся про причину: в газетах писали (до чого тут вiн, бiдний хлопець?), що його дядька заарештували за розтрату; за обiдом я навмисне пiдсiдаю до нього i починаю розмову, одразу ж вiдчувши з його вдячного погляду, що вiн розумiе – я це роблю просто для того, щоб показати iншим, як несправедливо i погано вони вчиняють. Або випрошую пробачення для одного зi своiх уланiв, котрому невблаганний полковник присудив чотири години стояти пiд рушницею.

Щодня я знаходжу безлiч приводiв знову i знову вiдчувати цю раптово вiднайдену радiсть. І я даю собi слово: вiднинi допомагати всiм i кожному, скiльки вистачить сил. Не бути лiнивим i байдужим. Пiдноситися над самим собою, збагачувати власну душу, щедро вiддаючи ii iншим, роздiлити долю кожного, розумiючи i долаючи страждання великою силою спiвчуття. І мое серце, дивуючись самому собi, трiпоче вiд вдячностi хворiй дiвчинi, котру я мимоволi образив, i нещастя якоi навчило мене чарiвнiй науцi дiяльного спiвчуття.

Та скоро мене розбудили вiд романтичних мрiй, i до того ж, найбезжалiснiшим чином. От як все сталося. Того вечора ми грали в домiно, потiм довго розмовляли, i нiхто з нас не помiтив, як проминув час. Нарештi о пiв на дванадцяту я кидаю переляканий погляд на годинник i квапливо прощаюся. Ще в холi, куди мене проводжае батько Едiт, ми чуемо з вулицi шум, нiби гудуть сто тисяч джмелiв. Дощ перiщить як iз вiдра.