Нетерпіння серця

Пiсля такого вердикту, що здивував найперше мене самого (я був упевнений, що це звичайна позолота), вiн передае портсигар Йожi, котрий бере його вже обережнiше (подумати лишень, яке благоговiння ми, молодi хлопцi, вiдчуваемо перед коштовностями!). Йожi розглядае його, обмацуе, дивиться в дзеркальну поверхню кришки i зрештою, натиснувши на рубiнову кнопку, вiдкривае його i спантеличено вигукуе:

– Ого, та тут напис! Слухайте, слухайте! «Нашому милому другу Антону Гофмiллеру до дня народження. Ілона, Едiт».

Тепер усi трое витрiщаються на мене.

– Чорт забирай! – шумно видихае нарештi Ференц. – А ти за останнiй час непогано навчився обирати собi друзiв. Моя пошана. Вiд мене ти отримав би щонайбiльше латунну сiрничницю.

Судома стиснула менi горло. Завтра весь полк знатиме про золотий портсигар, котрий менi подарували у Кекешфальвiв, i цитуватимуть напис. «Що ж ти не покажеш свою шикарну коробочку?» – скаже Ференц в офiцерськiй iдальнi, щоб висмiяти мене; i я муситиму слухняно подати подарунок (о, будь ласка, подивiться) пану ротмiстру, пану майору (будь ласка, будь ласка), пану полковнику.

Всi будуть зважувати його в руцi, оцiнювати i посмiхаючись читати напис; потiм неодмiнно почнуться розпитування й кпини, а менi у присутностi начальства не можна бути неввiчливим.

Збентежено, волiючи закiнчити розмову, я пропоную:

– Ну як, ще партiю в тарок?

Але iхнi добродушнi посмiшки змiнюе регiт.

– Ференце, ти чув? – пiдштовхуе його Йожi. – Зараз, о пiв на першу, коли лавочка зачиняеться, йому придумалося пограти в тарок!

А полковий лiкар, лiниво вiдкинувшись на спинку стiльця, виголошуе:

– Атож-атож, щасливi-бо за часом не слiдкують…

Всi регочуть, смакуючи заяложений жарт.

Але ось пiдходить маркер Ойген i шанобливо, але настiйливо нагадуе: «Зачиняемося, панове!» Ми йдемо разом до казарми – дощ ущух – i на прощання тиснемо одне одному руки. Ференц плескае мене по плечу: «Молодець, що завiтав до нас!» – i я вiдчуваю, що вiн говорить вiд щирого серця. Чому я, власне, так розгнiвався? Адже всi трое – хорошi, милi хлопцi, без тiнi недоброзичливостi та заздростi. А якщо вони навiть трохи посмiялися надi мною, то це не зi зла.

Це правда, вони не бажали менi зла, цi славнi хлопцi, але своiми iдiотськими розпитуваннями та кпинами вони щось безповоротно в менi зруйнували: мою впевненiсть. Рiч у тому, що незвичнi стосунки з Кекешфальвами дивовижним чином змiцнили в менi почуття власноi гiдностi.