Нетерпіння серця

 – Ну, що скажеш? Лаковi черевики у таку собачу погоду i новiсiнький мундир! Еге ж, Тонi свое дiло знае, пiдшукав тепленьке мiстечко. Мабуть, до дiдька добре там, у старого манихея, га? Щодня п’ять страв, розповiдав аптекар, iкра, каплуни, справжнiй Bols[14 - Сорт вiскi.] та вiдбiрнi сигари – це тобi не наше iдло в «Рудому левi»! Ох i Тонi! Йому пальця до рота не клади, а ми ж думали – простак!

Йожi одразу ж продовжуе:

– Тiльки вiн – товариш нiкчемний. Так, брате Тонi, замiсть того, щоб одного разу сказати своему старигановi: «Слухай, старий, е в мене два щирих приятелi, гарнi, чеснi, з хорошими манерами, я тобi якось iх покажу!», замiсть цього ти думаеш: «Нехай собi хлебчуть свое кисле пiльзенське та проперчують собi горлянки остогидлим гуляшем».

Чудовий друг, нiчого й казати! Собi все, а iншим нiчого! Ну то принаймнi товстого «Упмана» ти менi принiс? Якщо так – то на сьогоднi я тобi вибачаю.

Всi трое смiються i прицмокують губами. Я раптово червонiю до коренiв волосся. Чорт забирай, звiдки цей клятий Йожi мiг дiзнатися, що Кекешфальва, проводжаючи мене, – вiн робить це щоразу, – дiйсно засунув у кишеню мундира одну зi своiх чудових сигар? Невже ii кiнчик стирчить мiж гудзиками? Хоча б не помiтили! Вiд збентеження я вдавано смiюся:

– Ще чого – «Упмана»! А дешевшi не хочеш? Думаю, що сигарета третього гатунку теж згодиться! – i простягаю йому вiдкритий портсигар.

Але в ту ж мить вiдсмикую руку: позавчора менi виповнилося двадцять п’ять, дiвчата якимось чином про це дiзналися, i за вечерею, пiднiмаючи зi своеi тарiлки серветку, я вiдчув щось важке у нiй – це був портсигар, подарунок на день народження. Але Ференц устиг помiтити новий еtui:[15 - Портсигар (фр).] у нашiй тiснiй компанii найменша дрiбничка стае подiею.

– О, а це ще що? – гуркоче вiн. – Нова амунiцiя!

Вiн забирае портсигар просто у мене з руки (що я можу вдiяти?), обмацуе його, оглядае i, нарештi, зважуе на долонi.

– Слухай, – повертаеться вiн до полкового лiкаря, – здаеться, воно справжне. Але, подивися сам добре, адже твiй шанований батя знаеться в таких справах, та й ти, мабуть, не пасеш заднiх.

Полковий лiкар Гольдбаум, син ювелiра iз Дрогобича, кладе пенсне на свiй трохи товстуватий нiс, бере портсигар, зважуе на руцi, розглядае з усiх бокiв i з виглядом знавця постукуе по кришцi зiгнутим пальцем.

– Золото, – виголошуе вiн остаточний дiагноз. – Чисте золото, з пробою i збiса важке. Всьому полку можна зуби запломбувати. Цiна десь сiмсот-вiсiмсот крон.