Нетерпіння серця

Моя незграбнiсть впадае в око, i Едiт, очевидно, вгадуе сум’яття, що мене охопило, бо ii голос, коли вона мене тихо запитуе, звучить вже зовсiм iнакше, вражено i схвильовано:

– Що з вами? Ви тремтите… Що… що вас так стривожило? Яке вам, зрештою, дiло до всього цього?

Вогник сiрника згасае. Я мовчки сiдаю, а Едiт дуже збентежено бурмоче:

– Як ви можете так засмучуватися через мое дурне базiкання? Тато мае рацiю: ви справдi… справдi незвичайна людина.

У цю мить за нашими спинами чуеться легке гудiння: це пiдiймаеться на терасу лiфт.

Йозеф вiдчиняе дверi, iз кабiни виходить Кекешфальва. В нього трохи винуватий вигляд – полохливiсть згорблюе його плечi щоразу, коли вiн наближаеться до хвороi.

Я швидко пiдхоплююся i вклоняюся йому. Пан фон Кекешфальва збентежено кивае i одразу ж нахиляеться до Едiт, щоб поцiлувати ii в лоб. Потiм западае важка мовчанка. В цьому домi якимось особливим чуттям завжди про все дiзнаються: я впевнений, старий вже здогадався, що мiж нами щось не до ладу; занепокоений, вiн стоiть поруч iз крiслом, не пiдводячи очей.

Вiн би залюбки – я це бачу – зараз же пiшов би геть. Едiт намагаеться прийти на допомогу:

– Уявляеш, тату, пан лейтенант сьогоднi вперше у нас на терасi.

– Так, тут просто чудово, – пiдхоплюю я одразу ж, iз соромом усвiдомлюючи, що сказав непростиму банальнiсть, i знову замовкаю.

Щоб розрядити напруження, Кекешфальва схиляеться над крiслом:

– Мабуть, скоро тут стане надто прохолодно для тебе. Може, краще спустимося?

– Добре, – вiдповiдае Едiт.

Ми всi радi вiдволiктися на якесь дрiбне заняття: скласти книжки, накинути на плечi хворiй шаль, подзвонити у дзвiночок, котрий е i тут пiд рукою, як i скрiзь у цьому домi. За двi хвилини лiфт уже нагорi, i Йозеф обережно пiдкочуе до нього крiсло Едiт.

– Ми спустимося услiд за тобою… – Кекешфальва ласкаво кивае iй услiд. – Може, ти поки пiдготуешся до вечерi? А ми з паном лейтенантом тим часом трохи погуляемо в саду.

Слуга зачиняе дверi лiфта. Кабiна з хворою дiвчиною йде вглиб, нiби в могилу.

Мимоволi ми обидва вiдвертаемося – старий i я. Ми мовчимо, але раптом я помiчаю, що вiн дуже нерiшуче наближаеться до мене.

– Якщо ви не проти, пане лейтенанте, я б хотiв поговорити з вами про дещо… чи, радше, про дещо попросити… Може, ходiмо до мого кабiнету – вiн там, у конторi… звiсно, якщо тiльки це вам не завдасть якогось клопоту… А як нi… то ми можемо прогулятися в парку.

– Що ви, я матиму за честь, пане фон Кекешфальва… – вiдповiдаю я.