Нетерпіння серця

У цю мить лiфт повертаеться за нами. Спустившись униз, ми проходимо двiр до будiвлi контори; менi впадае в очi, як обережно, притискаючись до стiни, крадеться вздовж стiни Кекешфальва, як вiн увесь скорчився, нiби побоюеться, що його упiймають. Мимовiльно – я просто не можу iнакше – такими ж безшумними, обережними кроками слiдую я за ним.

У кiнцi низькоi, поспiхом вибiленоi будiвлi контори Кекешфальва вiдчиняе дверi; вони ведуть до його кабiнета, обставленого не набагато краще вiд моеi непоказноi кiмнати в казармi: дешевий письмовий стiл, старий i розхитаний, старi солом’янi стiльцi, геть поплямованi, до збляклих шпалер пришпилено кiлька пожовклих таблиць, котрими, очевидно, вже багато рокiв нiхто не користуеться.

Навiть затхлий запах неприемно нагадуе менi нашi полковi канцелярii.

Вже з першого погляду – я багато навчився за цi кiлька днiв! – менi зрозумiло, що вся розкiш, весь комфорт, якi е в цьому домi, призначено лише для доньки, себе ж старий обмежуе до краю, нiби пожадливий селянин; коли вiн iшов попереду мене, я вперше помiтив, як вилискуе на лiктях його поношений чорний сурдут, напевне, вiн носить його вже рокiв десять, а то й п’ятнадцять.

Кекешфальва пiдсовуе менi просторе крiсло, обтягнуте чорною шкiрою, едине зручне.

– Сiдайте, пане лейтенанте, прошу вас, сiдайте, – говорить вiн менi ласкаво, але настiйливо, а сам, перш нiж я встигаю щось вiдказати, влаштовуеться на потертому солом’яному стiльцi.

І ось ми майже впритул сидимо один навпроти одного; вiн мiг би, вiн повинен би вже почати, я чекаю на його слова з цiлком зрозумiлим нетерпiнням: про що йому, багатiю, мiльйонеру, просити мене, бiдного лейтенанта? Але вiн уперто дивиться вниз, нiби старанно розглядае своi черевики.

Я тiльки чую його важке, здавлене дихання.

Нарештi Кекешфальва пiдводить голову – його лоб укритий бiсеринками вологи, – знiмае спiтнiлi окуляри, i без цього блискотливого заслону його обличчя одразу ж змiнюеться, стае якимось оголенiшим, нещасливiшим, трагiчнiшим; як дуже часто в короткозорих людей, його очi виявляються набагато бiльш тьмяними та втомленими, нiж за блискучими скельцями окулярiв.

І я знову вiдчуваю, як мене захльостуе тепла хвиля, це спiвчуття – я тепер уже знаю – рветься назовнi. І раптом я бачу перед собою не багатого пана фон Кекешфальву, а старого, обтяженого турботами чоловiка.

Але ось, вiдкашлявшись, вiн починае:

– Пане лейтенанте, – хрипкий голос все ще непiдвладний йому, – я хочу попросити вас про одну велику послугу.