Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Своi клопоти, праця, утома трохи зацiпили язики людськi.

Коли це – перед другою Пречистою ведуть Хруща у ланцюгах через Пiски. Як зачули люди, то за малим не все село вибiгло з хати, мов на ведмедя, дивитись. «Хрущ!.. Хрущ iде!.. Хруща… Хруща ведуть!..» – викрикують з усiх бокiв по селу. І бiжить на Хруща дивитись старе й мале.

Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залiзнi штиби; давай випитувати та розпитувати. Пiднялися знову спроси та переспроси… Зовсiм загубила спокiй Мотря: водять ii то в город, то з города… А тут – друге лихо: Мотря почула – щось заворушилось пiд серцем…

Помiтили люди – та як у дзвiн задзвонили:

– Чи чули?… – питае молодиця другу, стрiвши на улицi.

– Завагiтнiла…

– Чула, серденько, чула… І скажiть: од такого!!

– Це вже, видно, не перед добром, моя матiнко!.. Чи не кiнець, бува, й вiку швидко буде… Там торiк хвостата зоря свiтила, а се знов проява якась вирискалась…

– І я кажу: не перед добром таке на свiтi коiться!

Та як пiдуть отак цокотати, – не переслухаеш.

А пiд недiлю або свято збереться де-небудь чоловiкiв купа, надiйдуть жiнки, парубки, дiвчата – назбираеться чимала юрба людей, то й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща.

Аж ось – не знать звiдкiль узялась на селi чутка, що вiн нi Хрущ, нi Притика, а прямiсiнько-таки Іван Вареник – крiпак пана Польського, що панував у Пiсках.

Така чутка збила з пантелику судових i громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана, – пан одсахнувся: робiть, мов, з ним, що хочете, як знаете… Тодi громада розв’язала дiло.

Як голили хлопцiв у москалi: «У некрути його!.. лоб йому! лоб!..» – закричала громада. Поiхав голова у Гетьманське, пiшов, куди треба, однiс, що годилось, – i «перевертня» прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте – i став вiн з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали, – та бiльше вiн нi вертався, нi озивався.

Оддали Остапа в москалi перед Покровою. А так, перед пущенням, породила Мотря сина, – та ще й породила неабияк.

Роди були тяжко труднi: потугувала ними Мотря два днi й двi ночi, не своiм голосом викрикуючи… Що вже не робила «довгоп’ята» баба-повитуха, – нiщо не помагало. Ледве Мотря на той свiт не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала – лежала мертвою колодою… Аж на третiй день «Господь ii помилував»: серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий крик…

– Єнерал!.. – зрадiвши, скрикнула «довгоп’ята» баба.