Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Оришка пiдняла руку, перехрестилася… Мотря важко зiтхнула – i розкрила сплющенi очi… Хату обняла тиха одрада.

Як же почули люди про такi роди, – знову загомонiли. Пiшло знов по селу шушукання, глум, таемнi страхи… Дiйшло до того, що нiхто вже Вареника не щитав i за чоловiка, а так-таки за самiсiнького куцого… Дехто помiтив i невеличкi рiжки на головi в його, як стригли в прийомi. А Кирило Кнур – недалечкий сусiда – Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупi, то й хвостика бачив… Не при хатi згадуючи – куций, та й годi!

А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!.

– Щось воно таки непевне, моя матiнко!.. – цокочуть жiнки, похитуючи головами.

І не одна й не двi нарошне забiгали в хату до Мотрi – довiдатись: чи немае на йому яких ознакiв? Одна якось забачила на лiвiм колiнцi невеличку родимку… «Оце ж воно й е!» – подумала та мерщiй з хати.

– А що?? – стрiва ii кума.

– То ж воно, кумонько, саме!.. – каже кума, перехрестившись.

Незабаром цiле село слебезувало про ту пляму.

Усi в один голос: «чортеня» – та й годi!

Прийшлось кумiв брати, – нiхто не хоче. Що тут робити? Вже три днi як дитина нехрещена… Не дай, Боже, якого случаю – i вмре, не уведене в закон!..

Кинулась Оришка по сусiдах… Всяк дякуе, сторониться… Ходить вона по хатi – сама не своя: свiтить сiдим волосом, ломить сухi руки… Мотрi вже й не хвалиться: вона й без того ледве дише.

На той час лучились у селi перехожi москалi. Оришка до них: «Москалики-лебедики, охрестiм дитя!» Купила москалям кварту горiлки.

Тодi один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.

Понесли до батюшки. А панотець i собi: «Як його, такого виродка, в хрест уводити?!»

«Боже мiй!.. що його робити на свiтi?! – плаче Оришка, – та до попадi: «Матушка!.. я вам сього й того, я вам моток пряжi напряду, – умовте панотця!..»

Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.

III. Дитячi лiта

Не судилося Мотрi щастя. Не зазнала вона його змалку, не бачила дiвкою, жiнкою, не сподiвалася замужньою вдовою…

Не тiльки ii, а й ii матiр стару стали цуратися люди.

Саме те мiсце, де вони жили, зробилося якимсь страшним, – стали його оббiгати… Казали, що до Мотрi кожноi ночi змiй у димар лiтае: якийсь захожий чоловiк застав його в хатi та насилу з душею вирвався… Непевне мiсце! Бувало вночi нiхто не пройде повз iх хату, не перехрестившись; а дiтям – то й удень забороняли туди бiгати…

Мiсцина справдi стала пустирем одгонити.