Хіба ревуть воли, як ясла повні?

«Скот, мов, нiколи не реве без нужди… як вертаеться додому та реве – то вiн радiе, що скоро дома буде та спочине… А може, голодний, то поiсть, пiдживиться… А птицi щебечуть так, як сам Господь дав: однiй сказав гарно щебетати, а другiй – нi. От соловейко – як гарно спiвае? Вiн був колись людиною, та став пташкою…» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своiх дiток, – сина й дочку, – що вбили ii мужа-ужа… «Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала – вбила. За те мати й прокляла iх. Синовi ж каже: «Лети ти, сину, сiрим соловейком та щебечи людям i пiзно й раненько: щоб тебе люди слухали – й не наслухались! – А ти, – каже, – дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городiв викидали!» – От син полетiв соловейком, а дочка стала кропивою… То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха – так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зiлля, – щоб i городини не глушило, й людей не жалило!»

Такi казочки бабусинi, при самотньому життi, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в головi думку за думкою, гадку за гадкою… Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душi пiдiймали хвилю горою – з самого споду до верху… Як рiй той, гули в дитячiй голiвоньцi; як завiрюха, крутились, вихорились… Од билинки перелiтали до птицi; од птицi до скотини; од скотини до чоловiка – поки не засягали всього свiта! І здавався вiн йому увесь живим, балакучим.

І скот, i травиця, i навiть камiння – все те мало свiй говiр, свою мову, – тiльки вимовляло якось iнакше… А колись усе те було – люди, i все балакало однiею мовою… А тепер – нiяк i довiдатись, що то за розмова!! А через вiщо?… Через людей… Все то виннi люди! То вони так наробили. Вони i в травицi, i в пташки, i в худоби – одiбрали людську мову! Вони людей – своiх рiдних – повернули в усе те… І за людей жалкував Чiпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злiсть у його невеличкому серцi, росла, виростала – i сторонився вiн людей далi та далi… Та й люди його не жалували.

– Бабусю! – питае раз Оришки. – Чи в мене батько був?

– Був, сину.

– Де ж вiн тепер?

– У москалi пiшов.

– Бач, а хлопцi казали, що в мене батька не було… байстрюк! – кажуть.

– То – дурнi хлопцi!

– А хiба що?… Що то воно – недобре що?

– Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови… То тiльки злi дiти так кажуть…

– Я не буду злий, бабусю!..