Хіба ревуть воли, як ясла повні?

 – одказуе Чiпка, – та й задумаеться.

Трохи перегодя знову питае:

– А чого ж мiй батько пiшов у москалi? Навiщо вiн покинув матiр?

– Люди оддали.

– За вiщо ж вони оддали його?

– Так треба було… Виростеш, сину, тодi все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобi розказувати.

– Чому, бабусю?

– Так. Малий ще ти дуже…

Така розмова велась у них не вряди-годи. Чiпку все зачiпало, все торкало. Вiн про все баби розпитував. Баба розказувала, iй любо було одкривати свiт його очам, – утiшно думати: з якою натоптаною головою виросте ii онуча.

Щедрою рукою перекладала баба з своеi староi в молоду Чiпчину голову усе, що заховала ii шестидесятилiтня пам’ять. А Чiпка не брав – гарбав усе те!

Оце було лiтком, як зайде вже сонце й спуститься вечiр на землю, вийде баба з Чiпкою з хати (бо в хатi душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрi з роботи. Оришка сяде, а Чiпка – коли сидить, коли лежить… Та отак собi й давай розмовляти… Чiпка бiльше слухав, – iнодi й засне, слухаючи бабиноi мови, що, як струмiнь, тихо журчала… А iнодi й сам розщебечеться… Уже й нiч настала: засвiтили зорi, замиготiли, заiскрили… Задивився Чiпка на небо.

– Що то, бабусю? – указуе на зорi.

– То? – Зорi.

– Що ж то за зорi?

– То – янголи дивляться! У кожного е свiй янгол: то-то вiн i пильнуе за душею, стереже ii, щоб, бува, що лихе не спiткало. Ото ж – як зiрочка покотиться, – то душа переставиться… Душа переставиться – й зiрочка покотиться – щезне…

– І моя там, бабусю, е зiрочка? й ваша? й мамина?

– І твоя е, й моя, й мамина.

– А де ж моя, бабусю? – пита Чiпка, положивши голову на бабинi ноги й не спускаючи очей з цiлого рою зiрок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небi.

– Бог його знае, сину! Чоловiковi туди не досягнути… То боже дiло, то вiн i знае…

– Ай Бог там?…

– Там, сину…

– А що то за Бог, бабусю?

– Бог?… Бог – батько. Вiн усе держить на свiтi: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину… Вiн за всiм ходить, до всього додивляеться, од злого береже… Ото, як побачить, що сатана вмiшуеться в його святе дiло – почина свiтом каламутити, – то й шле святого Ілiю на вогнянiй колiсницi вбити сатану… Ото як Ілiя котить, то грiм гримить; а як стрiльне вогняною стрiлою – то блискавка заблище… Отакий-то Бог! Вiн страшний задля злого, а для доброго – й вiн добрий.

Загадаеться Чiпка.