Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Гляне в куток – бозя дивиться! От став вiн крадькома до хлiба руку посилати, а на образ – все дивиться… Посилае руку, не спускае очей – здаеться йому, що й бозя глядить на його, – хоче посваритись пальцем… вiн i прийме руку назад… Оце приляже до столу головкою (забрався на лаву), знову пiдкрадаеться. Гляне на образ: дивиться бозя, та й годi! І iсти хочеться, i хлiб перед очима, – та бозя дивиться!.. Задумався Чiпка. А це, зразу, як кинеться од столу… Очi горять, губи оддулися… Та до стiльця, що баба пiдставляла пiд ноги, як пряла.

Ухопив стiльця, стеребив на лаву, знайшов ножа, злiз на стiлець та й повидовбував очi в образа! Тодi взяв – увесь хлiб з’iв та й побiг на грядки до баби. «Бабо! бабо-о!» – гукае. «Чого, Чiпко? ходи сюди!» – озиваеться з бур’яну баба. Прибiга Чiпка. «А я, бабо, й той хлiб з’iв!» – хвалиться. «Нащо ж ти, сину, з’iв? А як мати прийде та спитае: «хто хлiб поiв?» – то бозя й скаже…» – «Е… е… бозя, бабо, не бачила… я повиймав очi, щоб не дивилася!..» – І байдуже собi, забулося.  – Коли так, перед Рiздвом прийшлося хату бiлити, образи мити. Зирк! Мотря на образ – аж очей немае! Вона так i отетерiла. «Хто це очi повиймав?» – питае в Оришки. «Де?» Глянула – справдi без очей… Тодi до Чiпки: «Ти очi повиймав?» – Смiеться: «Я… Щоб не бачила, як хлiб iстиму!» Згадала тодi Оришка, що iй хвалився Чiпка. Та що? Звiсно – дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годi.

А були такi часи, що не бозя, а Мотря била Чiпку, – i добре била! Синяки iнодi по мiсяцю не сходили.

Не можна сказати, щоб вона не любила Чiпки. Нi. Вона його любила – як кожна мати свою дитину. Чи, не дай Боже, занедужае Чiпка, – Мотря сама не своя. Цiлу нiч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться… «Тiльки ж й утiхи й надii! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старiсть у помочi… Може, хоч на старiсть не прийдеться до кривавого поту робити, терпiти од холоду й голоду та од лiтньоi спеки палючоi!..» Така в Мотрi думка. І не досипляе вона ночей, прислухаеться, як дише ii едина «надiя й утiха»… А нехай, здоровий, зробить що Чiпка, – нехай з’iсть лишнiй шматок хлiба, чи покачаеться в калюжi… Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не iскри сиплються – то ii кльони й прокльони та духопелики… Інша мачуха здержуе руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вмiла здержувати над рiдним сином.

Та не такий же й Чiпка вдався, щоб його можна було бiйкою спинити.