Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Спершу-таки боявся матерi, а далi – звик уже й до бiйки, хоч як вона глибоко iнодi в серце впивалася, до живих печiнок доходила… Ой, злий же вiн був тодi! Ой, лютий! Вiн би змiг, – матерi очi видрав або сам собi що заподiяв, якби не баба… А то вона, ii тиха мова гасила його лютощi. Як почне бувало його умовляти, – та словом, як повивачем, зiв’е… За те Чiпка любив бабу: душi не чув у iй. Що баба не скаже, усе послухае. А матерi не любив i не слухав… Од бiйки то сховаеться, то втече; а послухати – не послуха.

Не раз Мотря з серця гiрко плакала…

IV. Жив-жив!

Отак жив Чiпка, рiс, виростав у голодi та в холодi, у злиднях та недостачах. І все сам собi, як палець. Другi до дiтей, до гурту, а вiн знай самотою, самотою… Забереться було у бур’яни, нарве квiток, назбира кузьок та й граеться ними нишком. А до людей, до дiтвори – нi! Чiпка мав добру пам’ять: з неi нiколи не виходила думка, що вiн «виродок»; вiн нiколи не забував бабиноi ради… Собi на лихо, рядом з добрими думками, в малому серцi ворушилося щось недобре, невпокiйне… Розбуджене, воно не давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило яку помилку… І росло лихо в його серцi – i виростало до гарячоi вiдплати, котра не зна нi впину, нi заборони… Не було тодi нiчого, перед чим би вiн оступився; яка б страховина перед ним не вставала – не злякати iй його вiдважного духу, упертоi думки, палкого серця… Такому нема на свiтi нiчого такого, чого б вiн злякався.

Нi Бог, нi люди не страшнi йому… Бог страшний злому, а Чiпка дума, що вiн добрий, а лихi люди його дратують…

Ось йому минуло дванадцять лiт. Восени радиться Мотря з матiр’ю:

– Чи не наняти б нам Чiпку хоч за харч служити?

– Я вже й сама думаю, – каже Оришка. – Тiльки куди вiн годний? Якийсь нелюдний, неговiркий, якась тума з його… І з дiтьми вiн не поводиться, як другi, – усе самотою, усе собi дома…

– Що ж його на свiтi робити? – журливо одказуе Мотря.

 – Уже ж всяк баче, як я працюю… Та що моя праця? Силу витратила, здоров’я збавила, а тiльки що з голоду не мремо… Якби його наняти, – хоч би менше з’iжi… все б таки хоч на одежину зосталося!

– Як знаеш, дочко.

Пiшла Мотря питати мiсця. Незабаром i знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.

– А збирайся лишень, Чiпко, на завтра в найми, – каже, вернувшись увечерi, Мотря.