Богиня і Консультант

Кухнею поповзли мацачки схiдних ароматiв.

– Який гарний чайничок! – телепатка стояла на порозi кухнi, одягнена в куций атласний халатик Анжели. Халатик iй пасував.

– Антикварiат. Йому вже понад сто рокiв.

– Там, у портфелi, ваш ноутбук.

– Так. І що?

– У вас там надто простий пароль доступу.

–..?

– Я можу бачити електроннi паролi.

– Перевiримо. Так який в мене пароль?

Індиго назвала правильну комбiнацiю з п’яти чисел. «Хто б сумнiвався, хто б сумнiвався», – майже приречено повторював Мiтелик подумки.

Вiн наповнив «Зеленою богинею» двi чашки. Червону для себе i синю – для Індиго. «Зрештою, синiй – це ii колiр».

– А що ти ще можеш бачити?

– Рiзне.

– Наприклад.

– Можу знаходити загубленi речi.

– Це надзвичайно корисне вмiння, дiвчинко. О, до речi, я мiсяць тому кудись запхав флешку з важливою iнформацiею. Всю хату перерив – дарма. Знайти зможеш?

– Зможу. Але ви уявiть ii зараз, ту флешку. Ну, як вона виглядае.

Мiтелик напружив уяву. Флешка на два гiга, сiра, у титановому корпусi.

До флешки причеплено шкiряну петельку. На нiй витiснено логотип Borant.

Індиго заплющила очi. Мiтелик використав цю мить, щоби зазирнути за низький вирiз Анжелиного халатика. Там усе було комiльфо. Свiтла бронза шкiри, розвиненi молочнi залози.

– Ваша флешка лежить у кишенi сiрого пiджака. У гардеробi, – уточнила Індиго i вiдкрила очi.

– У якiй кишенi?

– У нагруднiй.

Мiтелик рушив до спальнi й перевiрив нагруднi кишенi усiх своiх трьох сiрих костюмiв.

В однiй з них виявилася додаткова кишенька-хованка. Флешка майже сховалася у твiдовiй ничцi, лише шкiряний хвостик стирчав назовнi.

– Дякую, – сказав Валерiй Петрович, вертаючись до кухнi. – Свiй чай ти вже вiдпрацювала.

– Який ви щедрий, пане.

– Ок. З мене ще тiстечко. І ще одне велике смачнюще тiстечко, цiлий торт, якщо поясниш менi, чому тобi не сподобалася Дiана.

– Хто це?

– Та дiвчина, яка була тут до тебе.

– Шльондра?

– Мала ти ще таке на людей казати!

– Але ж вона шльондра, – Індиго подивилася в очi Мiтеликовi своiми теплими розумними очима.

Йому здалося, нiби щось легенько штовхнуло його в перенiсся.

– Що ти в нiй вiдчула поганого?

– Вiдчула? Я не вiдчуваю, я бачу. Їi думки нiби щось затуляе.

– А таке можливо?

– Вам важко буде зрозумiти.

– Я спробую.

– Ну, розумiете, iнодi я не можу бачити думки iнших людей. Дядько Слава каже, що е три види людей, якi зовсiм не пiддаються баченню. Перша – зомбi.