Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

То був лист у довгому, елегантному конвертi, надписаному гарним круглим почерком. На марцi – варшавський штемпель. Якби навiть конверт не пахнув дорогими парфумами, я все одно здогадалася б, що то лист вiд жiнки.

Взагалi, я в життi нiколи не ревнувала i гидую цим почуттям. Проте мiй здоровий глузд не мiг не визнати небезпеки, що ii пiдказала менi незрадлива iнтуiцiя. Вiдкинувши будь-яку обережнiсть, я розклеiла конверта. Лист був короткий. Ось вiн:

«Мiй любий!

Я уважно прочитала твоi доводи. Можливо, вони й переконали б мене, якби до цього не долучалися почуття.

Адже я досi не можу тебе забути, тому й приiхала сюди, тому й шукала тебе.

Скандалу я також не хочу. Менi не треба, щоб ти опинився за гратами. Але разом з тим не маю анi намiру, анi найменшого бажання вiдцуратися свого чоловiка.

Може, я тодi повелася не дуже гарно, що покинула тебе i не попрощалась, але, як писала тобi в першому листi, мене змусили до цього надзвичайнi обставини. Щоправда, живу я тепер пiд своiм дiвочим прiзвищем, та це не змiнюе того факту, що я твоя дружина i що ти, по сутi, став двоеженцем, узявши шлюб зi своею нинiшньою подругою.

Це надто серйозне питання, аби обговорювати його в листах. Тому прошу, завiтай до мене в готель. Я чекатиму на тебе завтра вранцi, вiд 11-i до 12-i.

Завжди, а принаймнi знову,

    твоя Б.».

Я перечитувала цього листа багато разiв. Чи треба казати, як вiн мене вразив, налякав, приголомшив. На третьому роцi подружнього життя довiдатись, що твiй чоловiк – зовсiм не твiй чоловiк, а ти зовсiм не його дружина, що людина, з якою ти живеш пiд однiею покрiвлею, може щохвилини опинитися у в’язницi, що вiд самоi примхи якогось там бабиська може залежати твое життя, твоя репутацiя, твое суспiльне становище!.

. Жах, та й годi!..

Минуло чимало часу, перш нiж я трохи опам’яталась i спромоглася ретельно заклеiти конверта. Не мала й гадки, що менi далi робити. Спочатку хотiла iхати та й шукати Яцека, щоб вимагати вiд нього пояснень; вiдтак мене осiнила думка зiбрати натомiсть речi й податися до своiх, полишивши все iнше на батька; зрештою, я зателефонувала мамi, але, на щастя, не сказала iй анi слова про те лиховiсне вiдкриття.

Леле, якою ж самiтною почувалась я на свiтi! Не мала нiкого, перед ким виплакатися, з ким би порадитися. Жодна з моiх подруг не вмiла тримати язика за зубами, i назавтра по всенькiй Варшавi пiшов би поголос. Залишався один Тото.

Звiсно, я могла довiритися йому беззастережно. Вiн справжнiй джентльмен.