Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Благаю вас, не вiдмовте менi. Я розумiю, що не маю пiдстав сподiватися на особливу ласку з вашого боку. – Тут я усмiхнулася до нього так зворушливо, як тiльки могла: хiба лиш бездушний пень встояв би проти тiеi усмiшки. – Але прошу вас задовольнити мое прохання.

Вiн подивився на мене з-пiд напiвзаплющених повiк i також всмiхнувся.

– Якраз навпаки. Як на мене, то ви маете аж надмiру пiдстав, щоб зробити вам i не таку ласку. Не розумiю тiльки, чому Гальшка звертаеться до мене через вас. Я, звiсно, анiтрохи iй за це не дорiкаю, бо познайомитися з вами – неабияка приемнiсть.

Але чому вона не звернулася до мене сама?

– Ах, хiба ж ви не знаете, яка вона вразлива! Може, навiть трохи й iстерична, – додала я по хвилi роздуму.

– Та й чи трохи?

– Ваша правда. Але ж ви не можете не розумiти, що за таких обставин важко бути спокiйною.

– О Боже, за яких iще обставин?! – роздратовано скривився вiн.

– Ну, коли кожну мить тобi загрожуе бiда.

– Це таки кумедно, – сказав вiн. – Можете передати своiй приятельцi, що я поверну iй тi листи.

Я не повiрила своiм вухам, але тут-таки менi спало на думку, що це якийсь пiдступ. Зараз обiцяе, що вiддасть, а тiльки-но Гальшка звернеться до нього, напевне вiзьме ii на глузи.

– Нi, даруйте, – вiдказала я твердо. – Моя приятелька просила, щоб я забрала тi листи сама.

Вiн нiчого не вiдповiв. Пiдвiвся, пiшов до письмового столу i з хвилину порпався в паперах. Коли повернувся, в руках у нього був великий стос листiв.

– Ось, прошу, – мовив вiн.

Я дуже здивувалася. До того ж не могла збагнути, чому тих листiв так багато. А пан Тоннор з посмiшкою додав:

– І ще я хотiв би вас попрохати, щоб ви умовили свою приятельку не писати менi бiльше. Я маю чимало справ, i читати таку лiтературу бракуе часу.

– Як вас розумiти?

– Та ви самi подивiться. Там усе, що ви хочете, аж до описiв природи. Панi Гальшка даремно завдала вам клопоту. Нiяк не збагну, навiщо вона це зробила.

Я взяла листи. Безсумнiвно, то була Гальщина рука.

Я почувалася так, нiби вчинила хтозна-яку дурницю. Менi аж слiв забракло. І поки я стояла отак, сама не своя з сорому, цей добродiй геть зненацька – я не встигла навiть вiдсахнутися – взяв руками мою голову i поцiлував мене просто в уста.

– Як ви смiете?! – скрикнула я i гнiвно зиркнула на нього.

Але то неабиякий нахаба. Вiн не тiльки не збентежився, а ще й промовив з усмiхом:

– Перепрошую. Це з мого боку було, так би мовити, зловживання.