Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Треба мати на увазi той факт, що ми не знаемо, на якiй стадii переговорiв з нею перебувае Яцек i як розвиваються iхнi стосунки. Вiн, напевне, обмежився умовляннями, що зовсiм не вплинули на неi.

– Я теж такоi думки.

– Отож-бо й воно. Цiлком зрозумiло, що за таких умов його становище майже безнадiйне. А от якби ти змогла дати йому в руки якiсь засоби боротьби, то хто зна, чи не набере ця справа зовсiм iншого забарвлення. Це одне. Другий напрямок наших дiй не менш складний. А саме: я постараюсь особисто познайомитися з цiею панi.

– Навiщо? Щоб поговорити з нею?

– О, аж нiяк. Щоб пiзнати ii. Кожна людина мае якiсь вразливi мiсця, а жiнка – особливо. Кожна людина може чимось себе виказати, а жiнка – тим паче. Кожна людина пiддаеться настроевi, а жiнка – занадто. От я й ставлю собi за мету скористатися з усього цього.

Потiм дядько видобув з кишенi аркушик паперу, де вже мав записанi кiлька адрес розшукових контор у Брюсселi. Трохи порадившись мiж собою, ми вибрали одну з них, що викликала найбiльшу довiру.

Дядько взявся сам написати до цiеi контори.

На прощання я застерегла його:

– Не забувайте, що та жiнка, напевне, знае мое дiвоче прiзвище. Або принаймнi iй не важко буде його дiзнатися. Отже, вам не можна вiдрекомендуватися iй як Нементовський, бо це одразу збудить у неi пiдозру.

Вiн iронiчно всмiхнувся i заспокоiв мене:

– Не бiйся. Якби я всiм жiнкам вiдрекомендовувався пiд своiм прiзвищем, то давно вже мусив би заснувати гарем.

«Який жаль, – подумала я про себе, – що я не знала його, коли вiн був молодий.

Вiсiм рокiв тому вiн був для мене втiленням завойовника жiночих сердець. Усi моi подруги, якi його знали, думали про нього так само. Писали йому листи, намагалися дiстати його фотографii i вистоювали пiд його вiллою. На жаль, для бiдолашноi Лiльки це скiнчилося вельми сумно. Цiкаво, чи знае про це ii чоловiк. Я чула, що вони дуже кохають одне одного. Треба буде колись iй написати».

Повернувшись додому, я була приголомшена несподiванкою. Ледве я вiдчинила надвiрнi дверi, як до передпокою вибiгла тiтка Магдалена i, спопеляючи мене поглядом, пошепки сказала:

– Тут хтось на тебе чекае.

Знову прийшов посередник з приводу дiлянки.

Я занiмiла з подиву. То аж нiяк не мiг бути дядько. Адже я щойно залишила його в кондитерськiй.

– Щось вiн дивно змiнився, – просичала тiтка. – Зовсiм не такий з виду, як був минулого разу.

Промовивши це, вона пирхнула, вийшла до iдальнi i злегка грюкнула за собою дверима.