Земля (збірник)

 – Саво, ходи до хати! Тато прийшов! Михайла взяли! Ходи до хати!

Надворi панувала тишина…

Вокруги виринало iз навислоi нiчноi темiнi галуззя садовини, що обтулювала хату; трохи дальше розляглися поля, а тут i там пiдiймалися iз землi неповорушнi сусiднi хати – i нiчого не перебивало тишини. Небо було захмарене, й лише десь-не-десь блистiли зорi.

– Саво! – кликнула Марiйка голоснiше, майже з розпукою, i надслухувала.

Але i сим разом надармо.

Ось далеко в селi, майже пiд лiсом, брехала собака, i ii брехiт – напiвблагальний, напiвжалiбний – добився, перебиваючи тишину, аж сюди й викликав блискавкою в ii душi враження, що собака була присилена[45 - Присилена —прив'язана.

], а вiдтак[46 - Вiдтак —пiзнiше.] згубилася…

Роздразнена, вiдвернулася i вступила назад до хати.

– Отже, таки пiшов! – сказала гiрко до себе. – Бог би його скарав!

– Куди пiшов? – спитав Івонiка.

– Куди? Таже до тоi… – вiдповiла нетерпеливо i, не докiнчивши речення, люто сплюнула перед себе.

Івонiка зiтхнув глибоко й тяжко. В тiй хвилинi тьохнуло в його болем розритiм серцi якесь прочуття, мов лихе вiщування, i полишило, крiм дисгармонiйного тону в його сумнiм настроi, ще щось iншого. Вiдчув через хвилю страшну самоту в душi.

– Марiе! – сказав понуро, спираючи тяжко голову. – Щоб ти знала, оце мае бути нещастя!

– Чи я, може, що iншого кажу? А я що кажу? – вiдповiла вона iдовито. – Ви повчили би його з раз, Івонiко! Хлопець псуеться, став ще гiрше лiнивий i бере слова в уста, що хiба плакати над ними.

Ви повчили б його з раз, Івонiко, бо вiн уже й вас перестае боятися. Ви або Михайло вiзьмiться добре до нього, так, аби йому в костях пограло, аби аж почорнiв. Інакше не буде нiчого з нього. І не поможе йому нiщо iнше. Наша хата стала для нього корчмою. Прийде, скаже собi дати iсти й пити, та йде далi. Я не годна iнакше – i прости менi, Господи, грiхи моi, – але я все мушу лише клясти та клясти йому i iй. А найбiльше вже тому старому розбiйниковi Григорiевi. Вiн учить його саме найгiрше!

– Так, вiн намовляе його до всього злого! – вiдповiв Івонiка зажурено. – Та й чого вiн хоче? Що я йому винен? Що враз iз ним не хотiв чужого добра гарбати? Що не обкрадав людей i не хотiв товаришити йому в кримiналi? А вiдтак, чи я винен, що у нього землi нема? В ньому вiчно зависть грае, Марiе, я се вже знаю. Вiн видить, що ми маемо й поле, i хату, i худобу, а вiн нiчого, i то його гризе.