Земля (збірник)

Дамо панотцям на службу, аби молилися за нас, аби Бог нас не забував, а дiтям нашим аби дав щастя i здоров'я! Не журися, Марiе!

Вона сидiла мовчки на лавi пiд пiччю й кивала на його слова головою, а ii уста вряди-годи судорожно дрижали вiд болю. Як Івонiка перестав говорити, встала й поставила на стiл вечерю. Вiд часу до часу утирала долонею сльози, що все насилу тиснулися iй до очей. Михайла не було ще в хатi, але вона мала його й без того перед очима, обстриженого, перебраного, зi смутними очима i змарнiлим обличчям…

* * *

Другого дня, ще досвiта, ледве що сонце зiйшло, ледве що розгуляло у своiм багрянiм сяевi, потьопав Івонiка з Михайлом орати в поле.

Далеко-широко розлягалася тишина.

Земля розтягнулася, немов ожидала кого й вiддихала землисто-вогким вiддихом. Легка сiра мряка здiймалася то сям, то там по ii багнистих мiсцях, i вона лиш темно визирала з сивавого серпанку, коли тим часом ii iншi частi прибралися в нiжну ясну зелень озимини.

Небо було чисте й голубе, i в його шаленiй висотi щебетали не виднi оку жайворонки, iх голоси звучали, мов воздухом придавленi трiлери[47 - Трiлер – трель.]. Батько та син висунулися з бурдея в поле. Михайло запрiг препишнi тiрольськоi раси воли до плуга й поганяв iх, а Івонiка став при чепiгах.

– Хiба тут почнемо, – звернувся до батька i вказав на довге, чорне, великанське пасмо рiллi, що бiгла мiж двома плахтами зеленоi озимини. – Отут починали ми й там-того року…

– Як хочеш! – вiдповiв добродушно батько.

 – Воно буде добре й тут!

Опiсля перехрестилися оба, сказали майже одноголосно: «Боже помагай!», i хлопець пiгнав воли з мiсця. Тi поступили повiльним, майже лiнивим кроком уперед, по кождiм ступеню покивуючи пишними головами в ярмi, а Івонiка справив плуг. Чутно пiрнула чиста, мов дзеркало, блискуча сталь широкого плугового лемеша в землю, роздерла ii i потягла борозну за собою, а по обох боках борозни земля розкришувалася у м'якi куснi.

Землi було миле те розорювання ii маси, вона не противилася йому в жодному мiсцi, була м'яка й крихка i грiла своi освiженi сустави в сонцi, а ii вогкий вiддих розходився у воздусi i зраджував ii глибоке вдоволення.

Івонiка був нинi сам не свiй. Не кермував добре плугом, бо все наново звертався його погляд вiд плуга до сина, що, обнявши правою рукою одного вола за шию, iшов звiльна, рiвною лiнiею вперед.