Земля (збірник)

Нива з гречкою простягалася нiжним бiливом коло високого й буйного жита, а там далi краплi роси блистiли, мов осталi, на житi i пшеницi зачiпленi сльози проти мiсячного свiтла. Десь-не-десь знiмалася з мокрiших мiсць легка, прозора мряка. Глибока тишина панувала всюди, лиш сверщки перекликувалися численно й оживляли широко i далеко далечiнь. Крiм того – жодного звуку. Все стояло неповорушно, штивно, пило спокiй ночi, що наближалася повiльним кроком i гiпнотизувала все магiчним мiсячним свiтлом.

Анна йшла спiшно вузенькою стежкою, що вилася майже невидимо скiсно мiж гордим житом.

Жито сягало iй майже по груди й було таке пишне й буйне; такого вже здавна на нивах сього села не бачили. Се було саме збiжжя Івонiки, через яке йшла стежкою i яке вiд часу до часу гладила верхи рукою, мов голублячи його до себе.

Була поважна, як звичайно. А там, у старого Онуфрiя, чула рiзнi новини. Вiн оповiдав, що до нього заходив онодi Івонiка, хотiв вiд нього купити один штубей[76 - Штубей – вулик.], але Онуфрiй не продав; вiн не продае, як казав, нiкому своiх бджiл, бо своi бджоли мае вiн лиш для себе; йому оповiдав Івонiка, що у нього всi такi згризенi, що Михайло вже в жовтнi забираеться i що вiн, Михайло, дуже зажурений.

Неустанно шукае собi роботи. Ба сее вiзьме в руки, ба тее. Ба йде в поле, ба вештаеться коло товарини, коло бджiл. То знов лагодить щось коло плота, аби його завiрюха i снiги не звалили взимi до землi, то знов покопуе шанцi по полях, щоби в дощових часах не перепоювалася земля надмiрно водою, то знов бере сокиру в руки… Все хоче лишити татовi в порядку, як пiде, бо… може, нiколи не поверне! А Марiя плаче, що далi буде треба керницю для ii слiз копати… Але вони всi дурнi, – сказав до неi опiсля Онуфрiй.

 – Вiн був в Італii, у Вiднi й вернув зате з гонорами додому. Але всi люди в оцiм селi – останнi дурнi, – се сказав вiн Івонiцi на всi його жалi.

Вона роздумувала над тим, як то буде, коли молодий хлопець пiде. В ii поважнiй душi зарився вже здавна бiль розлуки i зростав чимраз бiльше.

Вона вже здавна знала, що вiн мусив iти; знала се скорше, як всi iншi. У пана, де родину Івонiки любили й шанували, говорили не раз про се, що хлопець не буде й не може бути увiльнений i буде мусити вiдслужити у вiйську свiй час. Але вони не вiрили й усе пробували на рiзнi способи урятувати сина. Тепер же пересвiдчилися, що там правду говорили. З ним самим не говорила вона нiколи про се, що вiн пiде. Вiн приходив тепер доволi часто на панське обiйстя.