Земля (збірник)

Вони все грозять менi сусiдом…

Вона урвала i притулила, як перше, голову до його грудей. Вiн мовчав хвилину, погладжуючи наново ii голову нiжно, а вiдтак сказав:

– Терпи, а не йди за нього! Бог нам допоможе! На Рiздвянi свята дiстану, може, вiдпустку i приiду. У мене е надiя, що все буде добре. Дотримай лиш менi слова, а як я верну з вiйська живий, тодi не буду боятися твоеi мами, нi твого брата.

– А твоi родичi, Михайле? – спитала вона i, пiднявши голову, поглянула йому вигребущо й боязко в очi.

Вiн здвигнув плечима й усмiхнувся примушено.

Знав, що вони не будуть за тим, особливо ж його мати. Вона для нього бажала би самоi королiвни, але вiн мав те пересвiдчення в серцi, що здобуде ii для себе. А батько його знов дуже любив його, i коли батько пристане на те, мати мусить пристати.

– Ти тим не журися! Оставай лише надальше у панi й будь менi вiрна та молися за мене, коли буду там. Як там не вмру, буде все добре.

Вона почала тихо плакати.

Вiн запримiтив се.

– Тепер уже плачеш! Я ж iще не пiшов i не вмер! Пожди ще з плачем! – потiшав ii, а тим часом огорнуло й його якесь почуття смутку.

 – Поцiлуй мене радше ще раз!

Вiн обняв ii пестливо рукою й пiдняв iй голову.

Тут вона схаменулася.

– Я мушу вже йти! – сказала полохливо, пригладжуючи собi волосся. – Я забарилася! Боже мiй! Що там скажуть? А я цiлком забулася! Скажу, що в Онуфрiя забарилася. А там, у Докii, вже спустили з ланця великого пса, а менi прийдеться минати ii хату.

Вона пiдняла одною рукою з землi кошик iз грибами, а другою обняла ще раз його шию.

– Будь здоров, Михайле; добранiч i приходь! Прийди з чим-небудь до пана, щоби я тебе ще бачила! Я буду за тебе молитися i слова не зломлю. Вже най буде, як буде!

– Може, чей, не застрiлять мене! – жартував вiн вимушено. – А коли мене й поцiлить яка куля, то, може, не загину вiдразу. Я мiцний, i недурно кажуть, що я як той медвiдь. Сава вимовляеться все тим, коли не хоче мiшки з насiнням виносити на пiд. «У тебе плечi, як у медведя, – каже вiн, – неси ти!»

Вона ступила вперед i подалася вперед.

– Я вже йду, Михайле, вже пiзно!

– Я тебе пiдведу!

– Ми не маемо тут обое мiсця, бачиш? Стежка така вузька, а що менi з того, як ти будеш iти за мною?

– То я пiду вперед тебе! – вiдповiв вiн весело.

– Так я не буду видiти твого лиця. Все одно, чи вперед, чи назад, я хочу видiти твое лице.

– То я буду йти побiч тебе.

– То хiба жодне з нас не буде йти серединою стежки.