Земля (збірник)

 – І що се могло таке бути, що я бачила? Що се могло таке бути? І нiби знаю, що воно було, а прецiнь не знаю!

– Не згадуй! – обiзвався вiн щиро. – Нехай воно вiд нас щезае!

– Нехай щезае! – повторила поважно, а по хвилi додала: – Зi всього я лиш припiзнилася! Панi наказувала не бавитися допiзна, а я якраз забавилася[80 - Забавитися – забаритися.]! Ходiм швидше, Михайле! Дома будуть мене ще потрiбувати!

І прискорили мовчки кроки. Ішли все ще вузенькою стежкою полем, та лиш уже тепер високою кукурудзою. Шовкове листя ii неначе шепотом вiдзивалося до них, коли одно або друге, переходячи повз струнких ростин, десь-не-десь дiткнулися або й вiдпирали ii зi стежки руками.

По недовгiм часi спинилися недалеко бiлоi хати Докii, а заразом коло дороги, що вела до панського дому. Тут обняв вiн ii.

– Поцiлуй мене тут ще раз, зозулько! – просив нiжно. – Далi не пiду з тобою, бо люди будуть видiти! Не треба тепер!

– Не треба, не треба! – вiдповiла живо, обнiмаючи його тiсно за шию.

– Бог вилить! – закинув пiвголосом i поцiлував чистi ii уста.

– Лиш Бог один видить! – вiдповiла з цiлоi душi, вiдтак розсталися.

Вона пiшла, а вiн остався ще хвильку на мiсцi та глядiв за нею, як iшла польовою дорогою, а вiдтак як минула бiлу хату Докii, пустившись толокою до недалекого панського дому. Неначе темна струнка смерiчка, так iшла прямо, легко колихаючись, доки не зникла йому з очей.

Вiн чув себе вповнi щасливим. Вона його любила й хотiла на нього ждати i… буде його жiнкою.

Вiдтак перехрестився i пiшов назад стежкою, що вела в ясно освiчений напрям.

Його бурдей лежав, тихо дрiмаючи, закутаний у синяво-срiблисту мряку й вижидав його з отвертими дверима i двома дрiбними, проти мiсяця зверненими, тепер ясно-блискучими вiконцями…

IV

Того самого дня, зранку, спостерегла Марiйка, що в неi знов пропала одна велика курка, i завела голосний лемент.

– Треба спитати Саву! – обiзвався Івонiка, що сидiв недалеко хати, клепав косу i на всякi нарiкання й допити своеi жiнки не мав досi жодноi вiдповiдi.

– Вiн же газдуе тепер коло курей! Онодi чув я, як казав, що половик[81 - Половик – яструб.] ухопив одну!

Вона розсмiялася, викрививши уста.

– Проклятi половики: тепер пхаються вже аж до курника та хапають кури тодi, як вони сплять!..

Старий пiдняв голову i глянув на жiнку. Щось бiльше важного прокинулося в тонi голосу, чим у словах, коли спитав:

– Що кажеш, Марiе?

– Кажу, що е й такi половики, що пхаються аж у курник i забирають дрiб.