Земля (збірник)

А як я приказала пiти до хлопця та його мами та перепросити обох, не рушивсь з мiсця. Неначе закам'янiв, так стояв тутки, i нiби занiмiв. Тодi була би я йому з гнiву костi поломила. І лише мав щастя, що був усе такий мiзерний i блiдий, iнакше, бiгме, була б костi поломила! Та й такий вiн i тепер, та й тому маю я жаль до нього!

– Вiн не був усе такий, як тепер, не слухав тiльки свого розуму, Марiе! – сказав старий. – Лише вiдколи зайшов у приятельство з Григорiем, вертиться йому плутанина в головi!

– Ей, вiн усе був лiнивий i упертий! – закинула стара знов свое роздразнено.

– Лiнивий!.. Але вiн не крав i не бокував вiд працi так, як тепер, та й…

– А ви се видите i скажете йому хiба раз у рiк яке слово! – перервала вона люто бесiду Івонiки. – Якби вiн вам i хату над головою запалив, ви б набрали води в рот. Я не знаю, що у вас за серце. Ви все лиш добрi та добрi; лиш оце одно знаете ви, але се недобре, Івонiко!

Вiн задержався в клепаннi i глянув на неi.

– Марiе! – сказав поважно i докiрливо.

 – Чи Сава не е так твоя дитина, як Михайло? І чи ти його менше любиш? Чи ти його не вродила? Що ти вiд мене хочеш? Вiн молодий i дурний i пiдмовлений лихими людьми. Рахiра наробила йому щось, але як то минеться, вона стратить свою мiць над ним, вiн назад верне до нас. Я його пазю[87 - Пазити – стерегти, доглядати, стежити.], хоч i мовчу. Мовчи й ти i тримай язик за зубами. Михайло також вилить бiльше, як ти думаеш, а Сава се знае. Довго не буде ii триматися; вона не чесна дiвчина, а женитися з нею вiн не буде, бо ж вона його перва сестра, а се ж грiх. Вiн знае оце все, i оце все мусить скiнчитися. Треба лиш бути терпливим… i Бога просити, щоби нас не опустив… щоб i Михайла не опустив…

– Михайле, Михайле! – зойкнула нараз Марiя, мов уколена. – Дитино моя, серце мое! За що вiдривають тебе вiд мене, за що садять у ярмо? Що будемо без тебе дiяти? Що пiчне земля без тебе? Як то сонечко, так зайдеш ти для нас, а я розiб'юся, жаль за тобою виссе мою кров i побiлить мое волосся. Ми-хай-ле! Ми-хай-ле!

Вiн пiдняв живо голову i глипнув журливо на неi.

Чи не товкла знов головою до стiни? Коли жаль обхопляв ii так нагло, як тепер, коли пригадувала собi розлуку iз своiм любимцем, чинила се майже за кождим разом, а вона була вже слаба i немолода.

Але сим разом вона не робила того. Вона лише заводила й нарiкала, а там, може, й заплаче знов…

Похнюпив голову, як перше, на груди, зморщив болiсно чоло i клепав перед собою дальше мовчки косу, ба ще пильнiше.