Земля (збірник)

Вона бажала би ii скорше нинi як завтра побачити на лавi, i все через те, що Сава любить ii i помимо всяких заборон i грiзьби ходить до неi i тримаеться ii.

Їi великi, неприборканi, неуговтанi очi спалахнули. Вона держатиме умисне Саву при собi, iм на злiсть буде Сава ii любити, вiзьме ii за жiнку, iм на злiсть… на злiсть… Тiй старiй, скупiй воронi на злiсть i йому, Михайловi, що вдавав усе такого святого…

Їх не мае нiщо обходити, що вiн ii любить. Вона iм усiм уже покаже, хто вона, особливо ж тiй старiй вiдьмi! І що вона iй за тiтка? Мае грошi й корови, мала полотна й мед, всiлякого роду збiжжя, а навiть не дивиться в той бiк, де проживають вони!

Часом не мали в хатi й по кiлька день молока, кусня кулешi, а вона вдавала, що й не знае iх.

А ii мати, Тетяна, ii рiдна сестра! Але вона сього колись жалуватиме. Вона iм колись покаже, аби вона так здорова. Мае в сусiдньому селi тiтку, що розумiеться на всяких зiллях i ворожбитствi; до неi пiде й виманить яке недобре зiлля. Нехай вони лише лишуть ii в супокою! Їi й Саву…

Чорний худий пес, що був недалеко хати присилений на мотузку, забрехав нараз завзято.

Але вже у слiдуючiй хвилi приляг до землi, поволiкся кiлька крокiв покiрно вперед, опустив голову на простягненi переднi лапи й замахав живо хвостом, перемiняючи брехiт на втiшне скавулiння. Замовк. Се Сава надiйшов. Ішов скоро. Пiд пахою держав малий збиток.

Вона скочила з мiсця i пiдбiгла проти нього.

– Аж тепер, Саво? Чому так пiзно? – спитала нетерпливо й вирвала збиток з-пiд рамен.

– Та що хочеш, мене затримували. Я мусив ще муки нажорнити, бо так старiй забаглося! – звинявся вiн, обiймаючи ii за шию. – Але зате принiс я тобi муки на кiлька кулеш. Можеш собi зараз зварити. І кусень сиру принiс тобi. Ти, вiдай, любиш сир, гм?.. – Вiн усмiхнувся, а й вона розсмiялася, показавши при тiм прегарнi блискучi зуби.

Вiдтак розвинула з листкiв сир, з'iла жадiбно одну грудку, потiм занесла з мукою в хату й вернула знов до нього. За той час вiн усiв на призьбi й виймив iз-за ременя тютюн.

Вона сiла близько нього й обвела рукою його шию.

– Знаеш, – почала, – я думаю, що стариня буде сьогоднi там ночувати. Дивися, як пiзно! Коли досi не вернули, то, певно, вже не вернуть; там заночують. Лишися тут, i будемо говорити. Таж i так тримають тебе там цiлу днину у себе, мов собаку на ланцюгу. Що ти сьогоднi робив цiлу днину?

– Косив. Цiлу днину був запряжений.

– А що той робив?

– Той? Вiн удае з себе великого господаря.