До зірок

 – Прийшли мiстер та мiсiс Маркi. Питають вас. Мiстер Маркi весь у синцях – жах такий! Його обличчя схоже на вiдбивну. А мiсiс Маркi, здаеться, дещо сердиться.

– Дивовижне нахабство! – вигукувала Едiт. – Скажiть, що нас немае вдома. Нi за що на свiтi не вийду до них.

– Вийдеш, – твердим i вимогливим тоном мовив Джон.

– Що?

– Ти до них негайно спустишся. Ба бiльше, хоч би як поводилася ця жiнка, ти попросиш вибачення за те, що наговорила iй цього вечора. А пiсля хоч взагалi з нею не спiлкуйся.

– Нi, Джоне, я не зможу!

– Ти мусиш.

Тiльки уяви, як iй не хотiлося сюди йти – певно, спуститися тобi значно легше.

– Менi йти самiй? Ти зостанешся тут?

– За хвилину спущуся.

Джон Ендрос почекав, поки зачинилися дверi, потiм нахилився над колискою, взяв крихiтку разом iз ковдрою на руки й, мiцно притискаючи до себе, сiв у крiсло-гойдалку. Едi поворухнулася, i батько затамував подих; однак, спала вона мiцно i вiдразу заспокоiлася, зручно поклавши голiвку на згин його лiктя. Тодi вiн схилився та обережно доторкнувся щокою до ii свiтлого волосся.

– Моя маленька дiвчинка, – шепотiв вiн, – наймилiша, найгарнiша дiвчинка…

Джон Ендрос нарештi збагнув, за що вiн так вiдчайдушно боровся цього вечора. Тепер усе це було в ньому, залишиться з ним назавжди, i якийсь час вiн так i сидiв у темнiй кiмнатi, погойдуючи свою Едi.

Колекцiонери сенсацiй

I

Стояв теплий травневий день, i мiсiс Бакнер вирiшила: якщо принести хлопцям глечик фруктового лимонаду, вони не побiжать об’iдатися морозивом у кафе бiля аптеки.

Вона вiрила, що ii взаемини з дiтьми були такими самими, як i колись ii взаемини з батьками. Для ii поколiння, що вже кануло в забуття, велика революцiя в американському родинному укладi була ще попереду; iсторiя ця трапилася двадцять рокiв тому.

Бувають поколiння, що розумiють своiх нащадкiв, а мiж iншими поколiннями лежить нескiнченна i нездоланна прiрва. Мiсiс Бакнер – дама з характером, належала до вищого суспiльства одного великого мiста на Середньому Заходi – несучи глек фруктового лимонаду крiзь власне просторе подвiр’я, водночас перемiщалась у часi на добру сотню рокiв уперед.

Думки ii були б цiлком зрозумiлими для ii прабабусi, а ось те, що зараз вiдбувалося в мансардi над конюшнею, було б цiлком вдивовижу iм обом. Там, де ранiше мiстилася комiрчина кучера, син мiсiс Бакнер та його приятель, замiсть того, щоб байдикувати – як це роблять всi нормальнi хлопчаки – експериментували, так би мовити, наослiп.