До зірок

– Все гаразд? – запитав вiн, важко дихаючи.

– Нiби так. А ти як?

– Все добре.

– Чудово, – сказав Джон через хвилину. – Тодi на добранiч.

Вiн перекинув одяг через руку i, шкутильгаючи, поплентався додому. Мiсячне сяйво було таким само яскравим, коли вiн, лишивши позаду чорне коло зачавленоi землi, неквапом йшов газоном. За пiв милi звiдти, на станцii, прогуркотiв семигодинний потяг.

– Та ви обидва з глузду з’iхали! – проголосила хрипко Едiт. – Я думала, ти лишився все владнати й помиритися. Тому i пiшла.

– Хiба тобi хотiлося, щоб ми помирилися?

– Авжеж, нi. Знати iх бiльше не бажаю! Та я думала, що ти через це i зостався.

Джон безтурботно сидiв в гарячiй ваннi, поки дружина припiкала йодом його синцi на шиi та спинi.

– Я все-таки зателефоную лiкаревi, – стурбовано мовила вона. – У тебе може бути внутрiшня травма.

Джон похитав головою.

– Дурниць не говори, – вiдповiв вiн. – Не вистачало, щоб мiстом поширилися такi нiсенiтницi.

– Не розумiю, як це могло трапитися.

– І я не розумiю, – вiн хмуро всмiхнувся.

 – Небезпечна, мабуть, рiч, цi дитячi забави.

– Слухай, – радiсно спохопилася Едiт. – У мене ж до завтрашнього обiду е бiфштекси.

– І то що?

– Прикладеш до ока. От пощастило – ледь не замовила телятину.

Через пiв години, повнiстю одягнений, хiба що без комiрця, який не застiбався на розпухлiй шиi, Джон стояв перед дзеркалом, обережно рухаючи руками й ногами.

– Треба б привести себе в форму, – мiркував уголос вiн. – Здаеться, я старiю.

– Щоб наступного разу його краще вiдгамселити?

– Я i так вiдгамселив, – заявив вiн.

 – Принаймнi йому дiсталося не менше, нiж менi. І наступного разу вже не буде. Облиш цю звичку називати людей просторiкуватими. Бачиш, назрiвае сварка – бери пальто та йди додому. Зрозумiло?

– Так, любий, – покiрно вiдiзвалася дружина. – Я таку дурницю вчинила… тепер я все зрозумiла.

Коли вони вийшли в коридор, Джон зупинився бiля дитячоi кiмнати.

– Вона спить?

– Спить, ще й як мiцно. Зайди, якщо хочеш, подивись – таким чином побажаеш солодких снiв.

Навшпиньках вони ввiйшли в дитячу i схилилися над лiжечком. Маленька Едi – розрум’янена, з мiцно стисненими рожевими рученятами, спокiйно спала в прохолоднiй темнiй кiмнатцi. Джон перехилився через бильця колиски й нiжно погладив шовковисте волоссячко.

– Заснула, – розгублено пробурмотiв вiн.

– Ще б пак! Пiсля такоi насиченоi забави.

– Мiсiс Ендрос, – зi сходiв пролунав гучний шепiт чорношкiроi покоiвки.