До зірок

Безiла охопив вiдчай, проте через густi сутiнки облiк Імоджен почав набувати нового, незнаного шарму. Вiд природи вiн був романтиком й вже встиг надати iй безлiч чеснот. Тепер вiн ненавидiв ii за байдужiсть, однак вперто стримiв поруч, плекаючи марну надiю, що йому ще вдасться запримiтити дещицю того бурхливого захвату, який так бездумно розчинився за день.

Із вдаваною жвавiстю Безiл звернувся до Маргарет, але та вiдповiдала йому неохоче. З темряви вже долинув батькiвський голос, який кликав когось додому.

Його охопила панiка; блаженнi години лiтнього вечора добiгали кiнця. Коли хлопцi розступилися, щоб пропустити перехожих, йому вдалося вiдвести вбiк Імоджен, яка не дуже цього бажала.

– Я принiс його, – прошепотiв вiн. – Тримай. Чи можна провести тебе додому?

Вона розгублено зиркнула на Безiла. Їi долоня механiчно стиснула перстеник.

– Що? Взагалi-то, я пообiцяла Г’юберту, що вiн мене сьогоднi проведе додому. – Побачивши вираз обличчя Безiла, вона вийшла зi свого гiпнотичного стану i додала з легким докором: – Я бачила, як ти кудись тiкав iз Маргарет Торренс, коли тiльки-но прийшла на подвiр’я.

– Нiсенiтниця. Я просто збiгав по перстеник.

– Нi, ти тiкав! Я вас бачила!

Їi очi стежили за Г’юбертом Блером. Той знову надiв роликовi ковзани й, мов африканський шаман, який повiльно занурюе плем’я в гiпнотичний транс, взявся виконувати ритмiчнi пiдскоки й оберти на носаках. Безiл ще щось пояснював i доводив, та Імоджен вiдвернулася i пiшла. Хлопець безпорадно поплентався за нею.

Із темряви долинали новi голоси, що кликали дiтей додому, та вимушенi вiдгуки з усiх бокiв.

– Уже йду, мамо!

– За хвилинку буду, мамо!

– Мамо, можна менi ще п’ять хвилин?

– Менi час повертатися! – вигукнула Імоджен, – уже майже дев’ята!

Помахавши рукою й байдуже всмiхнувшись Безiлу, вона рушила вздовж вулицi. Бiля неi так i хизувався Г’юберт: виробляв рiзноманiтнi трюки, описуючи навколо неi запаморочливi пiруети.

Лише через якийсь час Безiл помiтив, що до нього звертаеться хтось iз дiвчат.

– Що? – мимоходом перепитав вiн.

– Г’юберт Блер – кращий хлопець у мiстi, а ти – пихатий iндик! – з глибоким переконанням повторила Маргарет Торренс.

Його очi жеврiли страдницьким подивом. Маргарет наморщила свiй носик й, на суворий батькiвський поклик, понесла свою персону через дорогу. Безiл провiв ii поглядом. Потiм провiв поглядом фiгури Імоджен та Г’юберта, що зникли в темрявi за рогом.