До зірок

Та не встигнувши вгамуватись, вони знову метнулися до iдальнi, радше знову до ii дверей. Раптом з усiх бокiв пролунало: «Спiтнiли», – i над бiлими макiвками замайорiли бiлi хустинки. Матусi намагалися заспокоiти бешкетникiв, та з криками «Туди!», «Хочу туди!» дiтки видиралися з колiн та галопом знову мчали до улюбленоi iдальнi.

Цей розгардiяш закiнчився, коли подали ласощi: великий торт iз двома свiчками та блюдечка з ванiльним морозивом. Бiллi Маркi, кремезний, рудий веселун iз кривуватими нiжками, задув свiчки й допитливим пальчиком натиснув на бiлу глазур.

Роздали десерти й малята взялися до частування – iли жадiбно, однак цiлком пристойно – увесь вечiр вони поводилися на диво виховано. Такими були сучаснi дiти: iх годували та вкладали спати у визначену годину, тому вередували крихiтки рiдко, а обличчя iхнi були здоровими та рум’яними; тридцять рокiв тому така забава не минулася б так спокiйно.

Пiсля частування гостi почали розходитися. Едiт стурбовано глянула на годинник – майже шоста, а Джона ще немае.

Їй так хотiлося, аби чоловiк побачив донечку з iншими малюками – таку поважну, ввiчливу й розумну; лише одна пляма була на ii сукеночцi: хтось штурхнув ii в спину, коли вона iла морозиво.

– Ти – моя квiточка, – прошепотiла вона донечцi, прогорнувши ii до себе. – Ти знаеш, що ти квiточка? Знаеш?

Едi засмiялася.

– Гав-гав, – раптом промовила вона.

– Гав-гав? – Едiт озирнулася. – Тут немае гав-гав.

– Гав-гав, – повторила Едiт. – Хочу гав-гав.

Едiт глянула в той бiк, куди тягнувся маленький пальчик.

– Це не гав-гав, квiточко, це – ведмежа.

– Ведмежа?

– Так, плюшеве ведмежа, проте воно належить Бiллi. Ти ж не хочеш iграшку Бiллi, чи не так?

Проте Еддi хотiла.

Вона вислизнула з рук матерi, пiдбiгла до Бiллi Маркi, який щiльно притискав до себе iграшку, й зупинилася, вдивляючись на нього з непроникним виразом; Бiллi засмiявся.

Едiт-старша знову поглянула на годинник, цього разу з прикрiстю.

Вечiрка завершувалася; окрiм Бiллi i Едi, залишилося лише двое малюкiв, та й то один iз них лише тому, що залiз пiд стiл.

А Джон так i не з’явився. Егоiст! Нi краплi гордостi за iхню крихiтку! Іншi чоловiки, принаймнi п’ятеро-шестеро, все- таки знайшли час зайти за своiми дружинами та хоч хвилинку помилувалися на дiтей.

Пролунав вереск. Едi вихопила ведмежа з рук Бiллi, а коли той зажадав його повернути, недбало штовхнула його на пiдлогу.

– Едi! – вигукнула мати, стримуючи раптовий порив смiху.