Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Потiм обабiч вiдкрилася Долина Жужелицi, i я встиг помiтити розпашiлу мiсiс Вiльсон, яка енергiйно налягала на важiль бензоколонки.

На розпростертих, мов у птаха, крилах, заслiплюючи сонячними зайчиками все довкола, ми пролетiли половину кварталiв Асторii – але тiльки половину, бо, коли в’iхали мiж опорнi стовпи надземноi залiзницi, я почув знайому трiскотняву мотоцикла, i нас наздогнав розлючений полiсмен.

– Все гаразд, друже! – вигукнув Гетсбi. Вiн загальмував, витяг з гамана якусь бiлу картку й помахав нею перед носом полiсмена.

– Все гаразд, – погодився той, доторкнувшись пальцями до кашкета. – Тепер я знатиму вашу машину, мiстере Гетсбi. Прошу пробачення.

– Що це ви йому показали? – спитав я. – Оксфордську фотографiю?

– Я зробив колись послугу шефовi полiцii, i вiдтодi щороку одержую вiд нього на Рiздво вiтальну листiвку.

Ми виiхали на великий мiст, потiк машин миготiв на сонцi, що сяяло з-помiж ферм, а по той бiк рiчки поставало мiсто – бiле громаддя цукрових конусiв та брил, споруджених чиеюсь волею на грошi, що не пахнуть.

З мосту Квiнсборо Нью-Йорк завжди бачиш нiби вперше, вiн нiби вперше беззастережно обiцяе тобi всi дива й красоти свiту.

Повз нас проiхав катафалк, завалений квiтами, за ним – двi карети iз запнутими завiсками й кiлька менш похмурих екiпажiв для приятелiв. У приятелiв були скорботнi очi, коротка верхня губа виказувала вихiдцiв iз Пiвденно-Схiдноi Європи, i, вiдчуваючи на собi iхнi погляди, я порадiв, що пишна краса машини Гетсбi порушила жалобну урочистiсть iхнiх думок.

На Блеквелс-Айлендi ми обминули лiмузин, у якому бiлий шофер вiз трьох розчепурених негрiв, двох кавалерiв i дiвчину. Я голосно зареготав, коли вони, зблиснувши бiлками очей, ковзнули по нашiй машинi зверхнiми, суперницькими поглядами.

«Тут, за мостом, усе можливе, – подумав я. – Геть усе…»

Навiть Гетсбi мiг тут з’явитися, нi в кого не викликаючи подиву.

Гомiнкий полудень. Ми домовилися зустрiтися i поснiдати в добре провiтрюваному пiдвальчику на Сорок другiй вулицi.

Поморгавши, призвичаiвшись пiсля яскравого сонячного свiтла до мороку вестибюля, я нарештi побачив Гетсбi – вiн стояв i розмовляв з якимось чоловiком.

– Мiстере Каррауей, познайомтеся – мiй приятель мiстер Вольфсгайм.

Малий на зрiст еврей з плескатим носом звiв велику голову й наставив на мене два лискучих жмутики волосся, що пишно кущилося в його нiздрях. За мить я розрiзнив у напiвтемрявi його очицi.