Діви ночі

Марiанна вiдiйшла, а я затримався, щоб дати iй можливiсть розповiсти про лихого брата i про те, що його вмилостивити можуть лише грошi. Зненацька хтось мене штовхнув, i я опинився припертий до стiни. Атакувала знайома вже нам профура. Вона роззявила рота з вибитим переднiм зубом i прошипiла:

– Не продавай! Чуеш? Не продавай! Бо вiн мене закатрупить.

З ii писка, мов iз кратера вулкану, виривалося гаряче повiтря – прокурене, проспиртоване ще й добряче вистояне – аж менi дух забивало. Я намагався повернути носа кудись убiк, щоб чого доброго не звалитися з нiг завчасу.

– На, вiзьми. Добре? Не продаш?

В ii очах заблищали сльози. А в моiй долонi захрумтiла банкнота.

– Не продам.

– Я теж нiкому не скажу, що ви не греки… Ходiмо, я поставлю тобi шампанського. Хочеш? Або коньяку?

Я не хотiв нi того, нi другого, але вона мало не силомiць затягнула мене до свого столу, налила вина i з виразною втiхою спостерiгала за тим, як я його випив. Потiм погладила мене по руцi i стала по-котячому ластитися.

– Я тепер сама… Розумiеш? Зовсiм сама. Колись я мала успiх. Я мала все, що хотiла… Ну, не зовсiм все, але… Налити ще?… А тепер я нiхто… Якби хтось зайнявся мною…

– Що ти маеш на увазi?

– Нiхто не хоче бути моiм опiкуном. Розумiеш? А самiй тяжко. Будь-коли я можу опинитися серед тих, що сидять у скверику навпроти гастроному.

Вона мала на увазi скверик на проспектi Свободи, де збираються синього кольору алкоголiки. Серед них немало страшних, аж чорних на обличчi, бабiв. Гидкi, опущенi, у брудному шматтi, вiддаються вони кожному, хто запропонуе пляшку «чорнила».

А якщо бiля них постояти, то можна вислухати найфантастичнiшi матюковi конструкцii i потiшитися, що вже й украiнська мова зробила значний внесок у цей жанр.

– А я ще можу багато. Можеш перевiрити. Тобi нiхто такоi оралки не зробить, як я. Я майстер. Я можу цiлу годину пестити твого прутня, i ти не скiнчиш, доки я сама того не схочу. Я готова для тебе на все.

Вона раптом закинула голову вгору, i губи ii почали тремтiти.

Бiля нас зупинився Франьо.

– Ти ii знаеш, Юрасику?

– Нi. Щойно познайомилися.

– Твое щастя… Ну, сонечко мое, давай сюди подаруночок.

– Нi! Я нiчого не маю! – Вона мене смикнула за рукав, шукаючи захисту. – Скажи йому – я нiчого не маю!

– Юрасику, ми домовилися з тобою?

– Ясно, Франю.

– Ну, то люкс. Я мушу поговорити з дамою.

Я встав з-за столу i не встиг зробити й кроку, як за спиною пролунало: лясь! Це Франьо мазнув профуру.