Діви ночі

І в лiжко з мужчиною йде, мов на державний екзамен, а вранцi неодмiнно заллеться слiзьми: «Ах, що я наробила! Ах, навiщо я пила стiльки шампанського! Як ви могли скористатися моею слабiстю?!» i т. д. Ясно тобi?

– Може, й ви так уранцi ридали?

– А ти думав! – встряла в розмову Марiанна. – Мiй любий Теймураз наклюкався так, що тiльки-но ми прийшли в номер i випили ще плящину, як вiн повалився i захропiв. Ну, я хутенько його розiбрала наголо, сама теж роздяглася i щасливо заснула. Вранцi вiн, бiдолаха, не мiг згадати – мав зi мною щось чи нi.

Далi з криком: «Вах! Сколка денег угробил!» кинувся мене гвалтувати. Однак я завзято боронилася. «Шановний! – сказала я. – Ви заплатили за нiч. А зараз бiлий день…» За що я люблю грузинiв – вони джентльмени. Теймураз дав менi спокiй. Тiльки, вдягаючись, щоразу приказував: «Пагулали, да? Могiтхан?! Пагулали, да?»

Дiвчата заливаються смiхом.

– Таким чином, я провела дуже цнотливу нiч.

– А як ти, Єлено?

– Ну, я змушена була попрацювати.

Але в мiру. Мiй теж був залитий по вiнця. Вранцi вiн довго шукав гаманця, який чомусь опинився пiд лiжком. А з гаманця, уяви собi, не пропала анi копiйка. Зрештою, там i було всього вiсiмдесят карбованцiв. Зате пропали два квитки до Тбiлiсi. Уявляеш, який розпач?

– Пагулали, да? – регоче Марiанна.

– А цi квитки тепер у твоiй торбинцi? – здогадуюся.

І тепер уже всi трое регочемо як навiженi.

– Нi, iх уже там нема. Ми ж iздили на вокзал за речами. – При цьому Єлена кладе менi в кишеню двадцять п’ять карбованцiв.

 – Ти задоволений?

Ще б пак! Вiсiмдесят п’ять крб., не рахуючи мештiв! З них двадцять п’ять краденi. За таку суму ще не садять. Я можу спокiйно пити шампанське.

Вiдчуваю, як усе глибше i глибше опускаюся на таемниче дно. «Граешся з вогнем, – шепоче менi на вухо панi Осторога. – Нiхто тебе не врятуе, коли вляпаешся по вуха. Бо ти – сам. І нiхто». Ба й справдi, хто я? Письменник? Але ж я нiде не друкуюся. Що я комусь поясню? Вивчаю життя повiй? Щоб написати оповiдання?… Нi-нi, цього в жодному разi говорити не варто.

Я уявляю, як сивий капiтан мiлiцii дивиться менi в очi й докоряе: «Пишеш наклеп на нашу дiйснiсть? Для тих, що за кордоном? Обливаеш багном свою Батькiвщину? На кого ти працюеш? Признавайся! Добровiльне зiзнання полегшить провину!»

Майже такi слова я почув, коли мене затримала мiлiцiя при здiйсненнi жахливого злочину: я фотографував смiттярку. А в смiттярцi порпався горбатий дiдусь.