Діви ночі

– А як загнали?

– Ну, дорогий, тодi нехай бабки гонять. Не менше кавалка з вуглом (чвертю).

– Ти ж казав тiльки кавалок.

– Чувак, цi годинники йдуть по шiстдесят-сiмдесят каербе. Захавав? От i рахуй. За скiльки продали – усе до копiйки на бочку. А то звiдси не вийдуть.

Нiчого собi, милi дiвчатка. Так мене в дурнi пошити!

Я повертаюся до зали i бачу iх самих за столом, вони весело чомусь регочуть. Мабуть, Марунька оповiдае щось пiкантне про майора. Та коли iхнi погляди помiчають мою насуплену фiзiю, смiх кудись пропадае.

Усе тепер залежить вiд того, як я почну бесiду. Якщо почну ii так, як це вмiю я, писака, то цiлком можливо, що мене просто висмiють. Що вчинив би на моему мiсцi курдупель? І тут я пригадую французький фiльм, де розiгрувалася саме така сцена. Починалася вона з дзвiнкого ляпасу, i не одного. Але ляпаси в ресторанi неодмiнно привернуть увагу. Уваги ж курдупля привертати нема потреби. Вiн i так стежить за нами упiвока. Вiн з моеi поведiнки хутко визначить, чи маю я якийсь стосунок до тих годинникiв, а головне, чи дiйсно я такий зiрвиголова, яким йому видався.

Я повертаю усмiхнене обличчя до Леськи i, коли вона пробуе менi вiдповiсти усмiшкою, ловлю ii щоку великим i вказiвним пальцем правоi руки, а лiвою пригортаю до себе. В бiдолахи проступають сльози на очах.

– Ти, шмата! Щоб менi зараз були годинники на столi! Всi двадцять.

– Якi годинники? – обурюеться Марунька. – Ти що, зду рiв? Пусти ii.

– Пуфти… – шипить Леська.

– Розiрву морду до вуха! Рахую до трьох.

– Якi годинники?! – нервуе ii подруга. – Перестань чудити. Я закричу!

– Тодi в неi буде писок, як халява. Раз!

– Ми ж не тiльки собi! Ми хотiли з тобою подiлитися! Хочеш, забери половину.

– Два!

– Вiттай готинники… – скавулить Леська, а по ii обличчю тече чорна фарба.

– Пусти ii, садюга! Зараз принесу.

Марунька спурхуе з-за столу, я вiдпускаю Лесьчину щоку, але продовжую пригортати до себе.

Зизом зиркаю на курдупля. Та вiн, здаеться, уже й забув про мене, бо захоплений жвавою розмовою з трьома сосками.

Марунька кладе на стiл торбину i наливае собi шампанського.

– Всi?

– Порахуй, – форкае вона незадоволено.

– Словом, так, дiвчатка. За нами стежать. Тому не робiть дурниць.

Я вiдпускаю Леську i рахую годинники.