По той бік раю

Велетенськi крони дерев темнiли чорним гобеленом на тлi сутiнкового неба. Раннiй мiсяць залив усе блiдо-голубим сяйвом, i, погойдуючись у прозорому мiсячному павутиннi, линула з темряви пiсня, сповнена чи то смутку, чи жалю за чимось, що безповоротно зникло.

Вiн пригадав, як випускник, що закiнчив унiверситет ще у 90-х, розповiдав йому про одну з улюблених витiвок Бута Таркiнгтона:[5 - Таркiнгтон Ньютон Бут (1869–1946) – американський романiст i драматург, вiдомий за своiми романами «Чудовi Емберсони» й «Елiс Адамс».

] той полюбляв удосвiта, стоячи посеред кампусу, виспiвувати тонко пiснi до зiрок, чим викликав у дрiмотливих студентiв змiшанi емоцii (залежно вiд iхнiх настроiв).

Раптом десь iз передсвiтанковоi темряви Унiверситетськоi вулицi випiрнула бiла фаланга: фiгури в бiлих футболках i бiлих шортах ритмiчно крокували вулицею, лiкоть до лiктя, високо пiднявши голови, i спiвали:

Кроком руш, кроком руш!

В Нассау-Холл – додому всi,

Кроком руш, кроком руш

В найкраще мiсце на землi!

Ми йдемо, ми йдемо,

Куди би не занесло нас,

Вiдкритий шлях у всiх свiтах,

Але в Нассау рушати час!

Коли бадьора процесiя наблизилась, Еморi заплющив очi.

Пiсня злетiла так високо, що щезли всi голоси, крiм солiстiв – вони переможно пронесли мелодiю через верхню ноту i опустили ii знов у цей фантастичний хор. Еморi розплющив очi (вiн боявся, що реальний образ зруйнуе цю прекрасну iлюзiю еднання).

Вiн жадiбно втягнув повiтря. На чолi хвацького загону крокував Алленбi – капiтан футбольноi команди.

Стрункий i мужнiй, вiн нiби вiдчував, що цього року весь коледж iз надiею дивиться на нього, бо саме вiн, зi своiми ста шiстдесятьма фунтами ваги, мае вибороти перемогу, змiтаючи блакитно-червонi лiнii супротивника.

Зачарований, Еморi дивився, як проходить повз нього мiцно злютований стрiй. Обличчя iхнi було важко розгледiти над спортивними сорочками, голоси злились у переможнiй ходi. А потiм процесiю поглинула туманна темiнь арки Кембела, i голоси затихли десь у напрямку кампусу.

Ще кiлька хвилин Еморi сидiв нерухомо. Йому було дуже прикро, що правила забороняють першокурсникам виходити з дому пiсля вiдбою. А так хотiлось прогулятися тiнистими, насиченими запахами провулками! Отам, де старовинний коледж Вiзерспун, немов величний прабатько, вкривае своiм покровом Вiгiв i Клiо – своiх античних дiтей, де Лiтл, як чорна готична змiя, звивався до Кайлера i Паттона, а вони кидають таемничi тiнi на пологий укiс, що пiрнае прямо в озеро.