Князь Єремія Вишневецький

На конi сидiв князь Домiнiк, стрункий та рiвний станом, як очеретина, i такий тонкий, як очеретина. Блакитний кунтуш маяв на вiтрi. Блакитна шапка синiла на русявих кучерях. Вiн був бiлий з лиця й русявий. Вуси були яснi, русявi, неначе ллянi.

Домiнiк скочив миттю з коня додолу. Гризельдi здалось, що вiн переломиться надвое, неначе очеретина, на швидкому скоку з коня.

– От i орел прилетiв у твiй двiр, – обiзвалась баба Ганна. – Ой гарний же, гарний, як мiсяць повний!

– Та то не князь Домiнiк! Це, певно, якась панна одяглася в лицарськi шати й приiхала до нас в гостi.

Це, напевно, якась нiмкеня з Вiдня, що прибула вкупi з королевою, – жартувала й собi Гризельда.

– Ой гарний, як голуб сизий! – крикнули й собi дiвчата й повставали з мiсця та заглядали в невеличке вiкно.

Князь Домiнiк увiйшов у невеличкi сiнцi, обтрусив густий порох з дорогого шовкового убрання й влетiв у свiтлицю. Свiтлиця була невеличка, стародавня, узьковата й довга, з трьома узькими вiконцями в садок. Вiкна були переплетенi залiзними гратками.

З одчинених вiкон повiвало холодком. На гратках вiкон вчепилися нiжками двi ластiвки i щебетали на усю свiтлицю. На старомоднiй широкiй канапi, оббитiй жовтим сап’яном, сидiв старий сивий огрядний канцлер Замойський. Поруч з ним сидiли два чужоземськi посланцi – австрiйський граф Магдi та бранденбургський граф Бранденбург, у широких бiлих комiрах з оборками, i балакали з Замойським.

– Вiтаю ясновельможного канцлера! Добридень ясновельможному! – промовив веселий Домiнiк i низенько вклонився Замойському та гостям.

Замойський раптом пiдвiвся з канапи i швидкою ходою пiшов назустрiч Домiнiковi, дрiботячи куценькими маленькими нiжками. Вiн радо привiтався з князем, бо знав, що князь Домiнiк залицяеться до його старшоi дочки i хоче ii сватати. Про це вже пiшла поголоска по Варшавi. Домiнiк був з значного й славного роду князiв Острожських i тiльки по своiй маетностi Заславовi звався Заславським. Вiн був i значний магнат, i багатий, хоч i не такий багатий, як князь Єремiя.

Старий Замойський з дорогою душею був ладен прийняти його собi за зятя.

– Вiзьме тебе нудьга, молодий князю, од нашоi старечоi розмови. Я тобi знайду молодше й приемнiше товариство, нiж наше, – сказав Замойський.

Вiн пiшов по кiмнатах, никав скрiзь по закутках старого палацу, шукав Гризельди, але нiгде ii не знайшов.

– Не там, ваша ясновельможнiсть, шукаете молодих панянок. Там iх не знайдете, бо вони сидять у тому покоiчковi, що од двору.