Князь Єремія Вишневецький

– От я й радий, що ти, князю, одвiдав мене, – обiзвався старий Замойський, – у мене в палацi князь Домiнiк, певно, занудив свiтом без молодоi компанii, а ти саме в добрий час оце на порiг! Вам обом буде веселiше в мене. Ви ж, здаеться, товаришi по школi; разом вчились у наших шановних патерiв езуiтiв.

– Вчились разом, хоч я й трохи старший за князя Єремiю, – сказав князь Домiнiк.

Єремii цi слова очевидячки не сподобались: вiн насупив брови. Заславський це примiтив i похопився поправити своi слова.

– Я на лiта старший, але князь Єремiя старший став за мене на полi битв, бо вже гаразд вславився в битвах, чого я ще не сподобився на свое нещастя.

– Прийде час, то й сподобишся, князю Заславський: кожному настане свiй час, – обiзвався Єремiя якось понуро й нiби сердито.

– Але ти, князю Вишневецький, вже й дiстав вiнок побiди, бо недурно ж тебе продражнили в Московщинi й на Украiнi палiем, – сказав Замойський.

Вишневецький покрутив свого чорного довгого вуса й спiдлоба оглядав панну Гризельду.

Вона стояла серед свiтлицi рiвна, поважна та струнка, неначе статуя побiди.

– Шкода, що в нашiй Речi Посполитiй нема звичаю, щоб женщини водили вiйсько на ворогiв, – сказала Гризельда.

– А ти б повела вiйсько на ворогiв Польщi, якби тобi довелося обороняти Польщу? – спитав Замойський.

– Атож! Сiла б на коня та й махнула б рукою до вiйська: лети, вiйсько, в битву, а я перша поперед вiйська! – сказала Гризельда й простягла свою довгу руку на всю довжину з мигами такими смiливими та приказуючими, неначебто вона й справдi була напоготовi летiти в битву.

«Королева! Правдива лицарша! Вона одна варта бути княгинею Вишневецькою», – подумав Єремiя. І вона в той час ще бiльше сподобалась своею смiливiстю й лицарськими рухами.

Єремiя багато бачив паннiв, багато гарних, навiть красунь переглядiв вiн на своему вiку, але жодна з них не припала йому до вподоби. Вiн вже боявсь, що в його серце холодне, нiкого не може любити правдивим коханням. Тепер вiн почував, що в його серцi й справдi заворушилось щось схоже на кохання.

Але то була тiльки прихильнiсть та симпатiя до героiчноi панни, що була схожа видом на героiню, бо Єремiя щиро кохався тiльки в героiчних, лицарських справах. Така була його роджена вдача.

«Треба сватати Гризельду, бо цей князь Домiнiк очевидячки вхопить ii перед самiсiньким моiм носом, – подумав Єремiя. – Мене пiднiмуть двiрськi на смiх. А менi лiпше смерть у битвi, нiж смiшки двiрських».