Гетьман Іван Виговський

Але в неi, бачите, багато усякоi високоi рiднi: i князi Соломирецькi, i князi Любецькi, i князi Друцькi-Горськi, i Огiнськi. Я постерiгаю, що вони спротивляться цьому, а найбiльше спротивиться старий князь Василь Соломирецький та Христофор Стеткевич, Олесин опiкун i нiби названий батько. Вiн чоловiк гордий, гоноровитий i дуже не любить козаччини. Отут може бути задля вас притичина.

– Шкода! Ох, як шкода! – аж крикнув Iван Остапович.

– Але чи шкода, чи нi, дiло ще не починалось. А тим часом прошу вступити до моеi хати попоiсти свяченого з мого столу.

Там ми ще побалакаемо докладно про це дiло.

Вони увiйшли в свiтлицю Павловськоi. Коло столу, накритого бiлою скатертиною i заставленого усяким свяченим, стояла Олеся. По свiтлицi клубками вився дим ладану. Олеся ждала з церкви тiтки i накадила ладаном, позасвiчувавши усi лампадки перед образами. В свiтлицi одгонилось важким духом церкви од диму та лампадок. Олеся глянула на тiтку i засмiялась.

– От i наша слаба! Гарна слаба! Полiнувалась йти до церкви, – сказала тiтка.

– Не думайте, цьоцю, так! Зранку в мене i справдi болiла голова, а тепер вже перестала, – обiзвалась Олеся i почервонiла, глянувши на Виговського.

– Христос воскрес! З празником будьте здоровi! – сказав Виговський, скидаючи свiй кунтуш i переступаючи через порiг свiтлицi.

– Воiстину воскрес! Будьте й ви здоровi! I вас поздоровляю з Великоднем! – промовила Олеся i стала така рожева на виду, як була рожева ii сукня.

Виговський був убраний в новiсiнький оксамитовий жупан вишневого кольору, обшитий золотими позументами.

Цей вишневий жупан дуже приставав йому до лиця. Вiн неначе покращав удвое. Одлиски позументiв грали чудовими золотистими сутiнками проти весняного сонця i сипали ясний свiт на матово-бiлi щоки й високе чоло Виговського.

– Ну, тепер похристосуемося! – промовила тiтка i тричi поцiлувалась з Iваном Остаповичем i, очевидячки, не без смаку. Iван Остапович пiдступив до Олесi i похристосувався з нею. Олеся засоромилась, стала червона, як калина, i очi спустила додолу, одначе не спротивилась i тричi поцiлувалась з ним.

Виговський, як добрий навиглядач, зауважив на це, як на добрий знак для себе.

Вибiгли з кiмнати i двi дочки Павловськоi. Старша Маринка, вже шiстнадцятилiтня тоненька дiвчина, була чорнявенька й гарна, як намальована. I вони обидвi похристосувались з Виговським. Посiдали за стiл i попоiли свяченого. Тiтка велiла подавати страву. По обiдi тiтка вийшла з свiтлицi нiби по господарству.