Тато Жора

Тато Жора

Петро Немировський

Історiя тремтливоi прив’язаностi двох сусiдiв по будинку: хлопчика iлiтнього чоловiка. Цього чоловiка всi у дворi кличуть татом Жорою. Сусiди його не дуже люблять, але хлопчик правильно вгадуе в татовi Жорi дещо особливе.Їхнiй зв’язок, що стае глибшим i мiцнiшим, тривае багато рокiв. Остання таемниця тата Жори розкриваеться пiсля його смертi.

Тато Жора

Петро Немировський

Переводчик Ірина Гаркуша

© Петро Немировський, 2023

© Ірина Гаркуша, перевод, 2023

ISBN 978-5-0059-6559-2

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Петро Немировський

ТАТО ЖОРА

Оповiдання

Переклад Ірина Гаркуша

1

Мабуть, варто почати з того червневого ранку, коли я, шестирiчний хлопчик, солодко сплю на старому диванi з потертою зеленою оббивкою.

За вiкнами – свiтанок, i сонячнi зайчики, бавлячись, заплигують до мого трохи вiдкритого рота.

Раптом чиiсь кiстлявi пальцi стискають мое плече. Переляканi зайцi вистрибують з рота i розбiгаються.

Розплющую очi i бачу велику сиву голову, високе, перерiзане зморшками чоло, великий нiс i жорсткi губи; лiвий куточок рота злегка пiднятий, а правий – опущений, як у П’еро. Хоча порiвняння iз П’еро е вкрай невдалим. Очi – темно-зеленi, з дивним коричнюватим вiдтiнком. Це – дядько Георгiй, котрого всi навколо називають татом Жорою.

– Годi нiжитись. Пiдйом! – командуе вiн.

Я кривлюся, заплющую очi в надii, що тато Жора зникне з мого життя бодай на кiлька хвилин.

Прикидаюсь сплячим, очi вiдразу наповнюються бiлим лататтям, пiд яким пливе велика срiбляста риба… Та мене знову термосять, ще дужче.

– Ну-бо, вдягайся. Бач, принц який.

Сиджу на краечку ванни, стуливши очi, намагаюся додивитись, куди ж попливла та рибина. Та хвiст ii зникае, бiле латаття тане у темнiй водi, а з кiмнати все голоснiше чутно надсадний кашель тата Жори.

Вдягаю футболку, шорти. Гудзик ледь тримаеться – цiкаво, коли ж вiдiрветься? Затягую ремiнцi сандалiв, з яких далеко вперед смiливо висовуються два великих пальцi.

– Орел! – кидае тато Жора i прямуе до дверей.

Йдемо вулицею. Я плентаюсь за ним – сухорлявим, високим, величним, схожим на пам’ятник iмператору. Вудка в його руцi могла би грати роль списа, але все псують широкi, витягнутi на колiнах штани, i тато Жора-пам’ятник роздвоюеться, перетворюючись на тата Жору-клоуна.

***

Батьки мене не виховували. Може, тому, що завжди працювали.