Нещоденний щоденник

На святковому концертi у Львовi менi випало сидiти поруч зi славетним столiтнiм Маестро Миколою Колессою. Я привiтався з ним, вiн довго до мене приглядався й коли нарештi упiзнав, поклав свою тремтячу руку на мое зап’ястя й промовив тихо: «Все буде добре, пане Романе, не журiться…»

* * *

За кiлька днiв розпочнеться новий навчальний рiк, i я знову, вже в десятий раз, зайду зi святково-тривожним вiдчуттям до Франкового унiверситету, й мене привiтае незнайома, молода стоголова аудиторiя, якiй я вiддам частку своiх знань, добра й любовi до науки… І коли б мене хтось запитав, яке заняття, крiм письменницького, для мене найцiкавiше, я без вагань вiдповiв би: викладацька праця у Львiвському унiверситетi, з яким сплелося все мое самостiйне життя – з труднощами, кривдами й визнаннями.

Не можу при цiй нагодi не згадати добрим словом ректора нашоi aima mater, великого мого приятеля й керiвника, професора Івана Олександровича Вакарчука, який запросив мене на роботу в найповажнiшому в Украiнi вищому навчальному закладi.

Звiдки мене колись аж двiчi вiдраховували, а я таки вперто вертався до нього то як студент, то як викладач.

За весь час моеi дотичностi до Львiвського нацiонального унiверситету iменi Івана Франка менi довелося пiзнати шiстьох ректорiв: Бiлинкевича, якому не сподобався пiдкарпатський хлопець у вишиванцi, й вiн пiдступно викреслив мене зi списку студентiв геологiчного факультету; Савiна, який звинуватив мене, тодi вже студента фiлфаку, в антирадянськiй поведiнцi, i я опинився на вулицi, загрожений арештом, однак щасливо заховався на службi в армii; Максимовича i Чугайова, якi не дозволяли менi зустрiчатися зi студентами, коли я вже став письменником, – i двох свiтлих особистостей: Євгена Лазаренка, при якому я таки закiнчив унiверситетське навчання, й – Івана Вакарчука.

Ректори Лазаренко i Вакарчук – кожен у свiй час – ставили унiверситет на найвищий науковий рiвень.

Лазаренко за украiнiзацiю унiверситету був звiльнений з роботи – такий фiнал дiяльностi нацiонального ректора був зовсiм закономiрний, та парадоксальним е те, що Вакарчук, якому випало ректорувати за незалежноi Украiни, зазнав диких цькувань вiд «рiдноi» влади – теж за нацiональну принциповiсть: вiн вiдмовився пiдтримувати владну камарилью на останнiх виборах до Верховноi Ради i став, нехай i пасивно, на бiк блоку Вiктора Ющенка «Наша Украiна».