Людина

– Що за дiло маеш тепер у вчительки музики? Надворi лле дощ немов з коновки, i я думаю, що в такий час не виходиться, як не муситься.

– Справдi так, тату; i я мушу.

– Чого?

– Маю там дiло, – вiдповiла неохотно.

– Що ти можеш увечерi у староi вчительки за дiло мати? Може, знов яку тайну? Яке rendez-vous[22 - Побачення (фр.).]? Бережись! Все мае своi границi, i я перестав бути зглядним i терпеливим!

Молода дiвчина приступила скоро до стола й поклала звиток нот. Їi бiле змарнiле лице вiдбивало сильно вiд чорноi хустки, а в тiй хвилi схилила його глибоко вдiл… було iй, очевидно, тяжко виявити се, до чого забиралася…

– Сe ноти, котрi я вiдписала за грошi; мушу iх вiднести, – говорила поспiшно.

 – Бiльше у мене, тату, нема нiякоi тайни…

Радникова прокинулась на софi, а радник станув у першiй хвилинi мовчки, наче вкопаний; однак лиш на хвилинку. В слiдуючiй уже хвилi приступив вiн кiлькома кроками до неi, а його очi заiскрились.

– Що? За грошi намазала ти ту дрань отут? Отже, ти вiдважуешся менi ще i в тiм нечесть робити? Схаменись, божевiльна! – кричав вiн дрижачим з лютостi голосом.

 – Як довго ще у мене стане терпеливостi!

– Що хочете тим сказати, тату? – спитала вона спокiйно, звиваючи назад розсипанi ноти.

– Хочу тим сказати, що не зможу порядним людям в лице подивитись, коли згадаю, що моя донька своiм дурним поступуванням дае причину до всяких поговорiв; що вiдкидае, поважного чоловiка, а замiсть того, наче бiдолашний писар, маже ноти за грошi; що безчестить мое iм’я, цiлу мою родину; що хоче а tout prix[23 - За всяку цiну (фр.

).] вiдогравати якусь роль. Я тебе встидаюсь, – кричав, – встидаюсь, кажу тобi!

Вона лиш поблiдла, i очi ii здавались бiльшими; опроче осталась, як i перше, спокiйною.

– Годi менi вам помогти, тату, – вiдповiла вона. – Позаяк предложення поважного чоловiка не можу прийняти i не хочу, щоби моя особа була тягарем для вас, буду для того на себе сама заробляти.

Як вам i другим ся справа представляеться, не можу я, розумiеться, знати; однак iнакше поступати також не можу.

– Ти, однак, мусиш, коли я кажу! – кликнув голосно, грубо. – В останнiй хвилинi пiзнаеш ти ще, що батько – голова родини, що його воля – воля всiх!

– Чому якраз в тiм випадку? – питала Олена, i ii великi очi зачали миготiти.

– Бо – ти дурна, i я собi того бажаю!

Вона здвигнула плечима й легко усмiхнулася.