Людина

Трохи згодом лежала вже ii змучена голова нерухомо на спинцi крiсла i лише рука закривала очi…

Пiзнiше, коли вже стара дама перестала грати й увiйшла з свiтлом до кiмнати, найшла молоду товаришку незвичайно втомленою. Не здивувалась вона ii присутнiстю; то було вже ii звичаем приходити незамiтно й несподiвано, а часто вже по якiйсь хвилинi назад вертати. Вiд часу смертi Лiевича стала вона такою непосидючою…

– Ще йде дощ надворi, Маргарето, – мовила Олена мiж iншим i притисла чоло до шиби. При тiм вдивлялась у нiчну темряву, начеб хотiла там конче щось добачити.

Замiсть того бив дощ голосно о вiкна, а поза углом хати свистiв та вив вiтер, немов хотiв на силу зiрвати стару хатину. Лише старi смереки шумiли перед нею успокоююче й горнулись охотно за вiтром.

– Невже ж ти знов хотiла б вiдходити? – питала вдовиця з тривогою, а заразом любо. – І то в таку непогоду? Вибий собi лиш те з голови, я тебе не пущу.

– Нi, Маргарето, я ще остануся. Я принесла вам ноти, як собi iх на нинi бажали, а далi хотiла ще дещо оповiсти, дещо написати…

– Лист?

– Лист.

Тут i розповiла вона старiй жiнцi усе, що пережила в останнiм часi, вiд сцени з доктором аж до бурливоi розмови з батьком.

– І що ж задумуеш чинити, Олено? В недiлю з’явиться напевно. Дожидав, як менi здаеться, лише приiзду своеi матерi, котру хоче тепер взяти до себе.

– Хочу йому правду сказати. Скажу, що знаю про його намiр щодо мене; заким, однак, рiшуче приступить до дiла, мусить одне дiзнатись: а то, що дiвчина, котру задумуе на цiле життя взяти за жiнку i по котрiй з певнiстю надiеться, що буде становити «душу» його дому, не любила його нiколи.

Що коли б хотiла за нього вийти, то вийшла б лиш з тоi причини, щоби родичам, однiй незабезпеченiй сестрi i собi придбати якесь пристановище. Не есть се нiяким услiв’ям, пiд котрим вона рiшилась-таки вийти за нього. Вона хоче лише йому тим ощадити неприемноi, а подекуди i понижаючоi хвилi, а заразом хоче й очиститись вiд закиду, будто вона слабуе на гордоту й химери. За нього не вийде. Не могла б сього нiколи вчинити; попросту вона не може зобов’язуватись до доживотноi брехнi…

– Се у тебе, Олено, дiйсно не…

– Жарт? Нi, Маргарето, правда.

Вдовиця мовчала хвилинку.

– Кожний мае своi погляди на такi речi, – обiзвалась опiсля, – однак, як то кажуть: «І мудрому чоловiковi не встид послухати поради…»

– Для мене нема поради, Маргарето, – вiдповiла тихо Олена.