Людина

 – Завернись, доки ще молода, доки ще можливий рятунок, доки не будеш мусила собi сказати, що серед людей осталась ти одна-однiська!

– Годi мене вже урятувати, – вiдповiла молода дiвчина, сумно усмiхаючись. – Не в тiм смислi, в якiм було задумали. Одначе одному мушу заперечити. Моi погляди не такi iдеалiстичнi, як ви думаете. Коли б я була, як доктор А. казав, менш розважним критичним умом, не була б я анi в частi такою безталанною серед нинiшнього ладу суспiльного, не була б я такою самотньою, якою есьм дiйсно.

– Твоя уява надто роздразнена.

– То дайте поживу моiй душi; дайте менi серйозну, тривалу працю. Одначе нiколи не стояло виразнiше перед моею душею, що есьм «нiчо», есьм якимось недокiнченим, неповним сотворiнням, котре, оставшись таким, саме не здолае опанувати долi! Що менi з самоi волi? Що остаеться менi? Нiчого, Маргарето, нiчого, крiм прокляття, насмiшок i милостинi.

Трохи згодом, немовби собi що пригадувала, додала рiшуче, нiби бiльше до себе:

– Нехай врештi все б’е на мене, я хочу до останньоi хвилини оставатись праведною, а хто в силi чинити бiльше, нехай робить…

– А за потреби життя забула, серце? – спитала знову вдовиця, посилаючи мрачний, майже острий погляд з-поза окулярiв.

– Моральна нужда й абсолютна бiднiсть – се одне й те саме. Наслiдки iх однаковi. Будьте ласкавi, – додала опiсля спiшно, – дати менi аркуш паперу. Хочу написати до нього.

Вона встала, перейшла звiльна кiмнату i станула врештi перед старою женщиною. Нiколи не видавалась вона iй такою поважною, однак нiколи i такою чужою.

– Се твоя невiдмiнна постанова?

– Невiдмiнна.

– І чи ти того свiдома, що запропащуеш сама свою будучину?

– Так, я того свiдома, що не брешу…

– Годi, Бог з тобою, безталанна!..

* * *

Щось у годину пiзнiше опустила Олена стару товаришку. Надворi стало ще темнiше. Ледве що десь-не-десь блимали зорi, а по мiсяцю таки мчалися хмари… Лише вихор гудiв, та свистiв безнастанно, та гнав тихими улицями…

Прощання обох женщин було холодне й нiме.

Смiливо кинулась Олена в нiчну темряву. Сильний подув вiтру загасив свiтло в руках вдовицi, а дверi за молодою дiвчиною луснули сильно й замкнулись.

– Чого, властиво, вона хоче? – пробурмотiла стара нетерпеливо й вертала звiльна напомацки у свою свiтлицю. – Чи при умi вона?

* * *

Чаша горечi, яку довелося випити родинi Ляуфлерiв, не була ще повна.