Людина

Ще не мала вiдваги подiлитись iз старою ненькою й обома сестрами найновiшою вiсткою, себто тою, котру одержала вже вiд нового властителя iх пристановища. На ii запитання щодо дальшоi оренди вiдповiв вiн коротко, привiтно, що по упливi року вiдбирае поля i стане сам газдувати…

Над тисячними вихiдними точками думала бiдна дiвчина. Думала, як би оберегти родину вiд грозячоi абсолютноi бiдностi, нужди, щоби iм при оповiщеннi сумноi звiстки подати заразом i нову спасенну раду. Одначе не видумала нiчого. Не видумала? Адже хто ii добре знав, той знав також, що з нею коiлося щось вiд найновiшого часу.

І дiйсно. Нiколи не виходила вона з дому так часто i не бавилась так довго по прогулках. Особливо ж сусiдне село ii немов причарувало…

……………………………………………………………………

Мовчки всунула вона тепер лист назад в кишеню, а ii погляд полинув знов долиною по дорозi. Сонце ладилось заходити, i на заходi запалало небо рожевим блиском. Нараз долетiв до неi туркiт воза й тупiт кiнських копит. Вона заворушилась i вп’ялила очi в той бiк.

Показався малий легкий вiзочок, тягнений двома палкими кiньми. В нiм сидiв однiський мужчина й поганяв сам конi.

Лице ii спалахнуло кров’ю, а серце затовклось сильно. Вiзок приближувався чимраз, то скорше. З-пiд тонких скорих кiнських нiг вилiтали iскорки, а вона, затявши зуби, почала звiльна спускатись iз горбка. В очах ii горiв дивний огонь, нiздрi дрижали…

Мужчина, побачивши ii, здержав одним рухом конi й привiтався. Був се гарний, сильний мужчина, лiт, може, двадцяти дев’яти.

З його одежi можна було вiдразу вiдгадати, що вiн був лiсничим. Вiн смiявся, показуючи з-пiд вуса ряд густих бiлих зубiв.

– Я вас пiзнала, пане Фельс! Можете мене зараз з собою забрати! – сказала вона з притаеним зворушенням.

– Буде менi мило, дуже мило! – вiдповiв вiн радо.

Опiсля зробив iй мiсце бiля себе по лiвому боцi, помiг усiсти, затяв конi, що аж пiдскочили, i вiдтак помчався уперед…

Почали бесiдувати. Вiн тiшився, що стрiнулись, а вона вiдповiдала ввiчливо i скоро.

Вiн говорив багато. Мiж iншим оповiдав (що вже вона й знала), що вiн лишаеться у барона в сусiднiм селi i дальше у службi, а може, й назавсiди. Що казав йому, Фельсовi, нинi в мiстi, що закупив ще одне село; далi, що й замiняв собi нинi коня, он того сивого гуцула…

Олена подивляла гарного коня. Вiн iшов дуже гордо й мав густу гриву, котра майже зовсiм закривала голову. Вiд часу до часу пiдкидував бутно[30 - Бутно – гордо.