Людина

При прощаннi вiн поцiлував знову у руку, а вона просила його приходити.

– Розумiеться! – кликнув вiн радiсно. – І то так часто, як часто позволите…

* * *

З того часу стала Олена дома сумна, мовчалива. Вона була дразливiша, як уперед, ба не раз аж рiзка. Часто траплялось, що, коли Ірина несподiвано вимовляла його iм’я, Олена уникала ii погляду. Молода жiнка бачила, що з нею дiеться щось замiтне, одначе не питала. Знала доволi, що заговорить вона лиш тодi, коли сама захоче…

………………………………………………………………………….

Одного дня спитала ii радникова, коли буде вже раз[34 - Раз – тут: нарештi.

] писати до нового властителя в справi оренди.

– Пождiм ще, мамо, – вiдповiла знехотя й немов задивилась за чимось у вiкно.

– Ще ждати? Таж ти говорила менi про се ще перед двома тижнями; я не вiрю, щоби дожидання принесло нам який-небудь рятунок.

– Може, мамо. Може, й принесе. Я беру се на себе.

Радникова задоволилась. Вона знала, що ся дiвчина не говорила нiколи на вiтер. Ірина, що якраз у тiй хвилi увiйшла до кiмнати, почула останнi слова.

– Що ти знов береш на себе, Оленко? – спитала журливо. – Може, знов тi утяжливi гафти? Лиши iх; заплата за них надто вже мiзерна!

– Вас беру на себе! – вiдповiла в тонi нiби жартiвливiм.

Ірина приступила й собi до вiкна, i ii погляд задержався на сестринiм лицi. Виглядала змучена, а попiд очi виступили перснi. Вона знала, що сестра терпiла на безсоннiсть.

– Дуже сумний отакий осiннiй краевид на рiвнинi! – вiдiзвалась Олена, щоби повернути розмову на що iнше.

І дiйсно. Надворi було дуже сумно. В гор?дi[35 - В гор?дi – в саду.] видно було садовину, чорну, сумну, без листя, а вiтер так i знiмав сухе листя вгору i уносив усе далi. Дрiбонький дощик сiяв неустанно вже з самого ранку. На голих полях виглядало пусто i глухо. І ворон не було видко, як звичайно: десь також пощезали, може бути, полетiли в лiс…

– Маю тобi передати поздоровлення, Олено, – заговорила Ірина по якiйсь хвилинi, пiд час котроi обi мовчки задивились на краевид. Олена спаленiла й перелякалась.

– Вiд Фельса. Я була в учителiв i подибала там його.

– Так? – обiзвалась Олена, одначе обернулась у сiй хвилi до столика й чогось шукала. Рiвночасно вийшла з кiмнати радникова, котру викликала наймолодша донька.

– Що ж вiн там робить?

– Не знаю. Останеться там, правдоподiбно, аж до вечора. Дожидае учителя, що поiхав у мiсто на ярмарок i мае йому щось привезти. Менi видиться, Олено, – додала по хвилi, – що вiн iнтересуеться тобою.