Ніоба

Але число смутних i гiрких днiв, котрi ламали ii енергiйну вдачу, було мабуть завелике, щоб ii врештi не перемогло. Замiсть усяких слiв зцiпилися ii руки пальцями докупи, i вона притискала iх безмовно до грудей, спираючися, мов у млостях, на софу. От так чинила це раз у раз.

Тодi, при тiй короткiй характеристицi його життя з невiрною, вона не могла на свого сина глянути. Його горе було завелике, а покiйний батько й вона вже надто впевнено пророчили йому нещастя з такого подружжя, щоб була вона тепер в силi сказати йому яке слово.

Чогось утiшного не могла вона сказати, бо загородив вiн своiми вчинками проти них, вiд’iжджаючи, поле, а на докiрливе… не було вiдваги. Тож мовчання, що само собою прийшло, було саме добрим у тiй хвилi… Тодi в своiм любовнiм захватi розмахнувся вiн чи не проти цiлого свiту до боротьби за свою прекрасну «Рут» i за щастя з нею. Тепер же було в нiм усе занадто збезсилене та розчароване, а вона занадто немiчна, щоб хоч у дечiм стати йому до помочи.

Мамо!..

Вона не розкривала очей, лиш кивнула головою, на знак, що почула його.

Мамо! – повторив вiн стиха, – тепер розумiете мене чи не до глибини душi?..

– Розумiю, мiй красний, колись такий себе певний сину! Розумiю, i бачу, що жiнка може з душi чоловiка зробити. Та хоча й як благала я тодi, пiсля твого вiд’iзду Господа Бога охоронити тебе вiд горя й недолi, i хоча й як начувалася я й батько, що нещастя не мине тебе, одначе що злука твоя з невiрною поставить тебе в таке пекло – цього а нi я, а нi вiн не сподiвалися!

Це одно, мiй сину.

Одно, що я розумiю i розумiти мушу, але одного я все-таки не в силi собi з’ясувати. Ти, сину мiй, свого часу такий честолюбний i гордий, – такий вражливий на всяке, навiть найменше слово, що дратувало твою гiднiсть, – як мiг ти, в свiдомостi твоеi доброi колишньоi слави i чести, допустити, щоб тая жiнка, ii деспотизм, взяли до такоi мiри над тобою верх?!

Я розумiю, сину, – тягнула вона далi, – що iстоту, для котроi стiльки пожертвувалося, як ти пожертвував… i все надаремне, можна, помимо всяких ii хиб, завше любити; але що твоя мужеська честь i гiднiсть зносили так довго всякi особистi зневаги з ii боку терпливо, я, при твоiй колишнiй гордостi й палкiй вдачi, не розумiю… І, по-правдi кажучи, – простити тобi не можу!

На це розповiв вiн iй цiлий ряд сцен, якi йому вчиняла i якi зносив терпливо задля сина, щоб не розлучити його з матiр’ю, до котроi був, ще в перших лiтах свого калiцтва, мов мала дитина прив’язаний.