Ніоба

Не хотiв, отже, його виривати з обставин, котрi, будь-що-будь, все-таки, завдяки ii маетку, були для хлопця корисними i бiльше уможливлювали вигiднiше життя, нiж коли б вiн, розлучившися з нею, забрав його з собою й удержував з власноi працi. А без нього вiн не мав би сили жити. Вiн же в нього його дитина, хоч i нещасна, без вини нещасна, але його дитина, син дорогий його! Чи мати його тепер розумiла?

Розумiла.

Мати мала право йому за те докоряти, мала сотню разiв право, – вiдповiв вiн з поважною покiрнiстю, – i був би навiть дивувався, коли б вона йому цього, остаточно зрозумiвши його нужденне життя, не зробила.

Всi, що його в життю коли-небудь шанували й цiнили, ба навiть любили, мали те питання проти нього в душi, але нiколи йому не було так гiрко при тiм питанню, як уперше перед нею, матiр’ю, котру i батька колись так сильно вразив. А вдруге, – вiн усмiхнувся гiрко, – коли це питання пiшло до нього око в око, з молодих дiвочих уст!

Так дивно iнодi укладаеться нам життя, мамо, – розповiдав вiн далi, – що чоловiк, переживши десятки лiт, доперва приходить до пiзнання, що вiн у свiтi i в життю нiщо iнше, як тiльки якийсь автомат або низки випадкiв, або якоi одноi могутньоi сили, що ним орудуе, i чоловiк проти неi, в своiй немiчнiй вдачi – нiщо.

Одна далека своячка Рут, його жiнки, – оповiдав далi похмуро, – вихрещена вже, i при тiм учителька, перебувала одного разу довше в iх домi, готуючись до останнього свого iспиту. Була вона, мамо, тонка й чутлива вдача, i я помiчав часто, як вона терпiла пiд час сцен, що вiдбувалися мiж нами, i як уникала залишитися з нами обома на самотi, щоб не бути свiдком прикрих i не раз дуже бурхливих сцен мiж нами.

Чи ви слухаете, мамо, що я вам розказую? – спитав син нараз[14 - Раптом.], коли вона сидiла непорушно, вслухаючись уже тепер бiльше в дорогий iй голос сина, нiж у його слова.

Слухайте, – додав вiдтак живiше. – Менi хочеться цей дрiбненький скарбик, що я його вiд часу того одружiння з Рут у життю найшов, iз кимсь подiлити. Вiн такий нiжний i малий, що хiба в ваше святе перемучене серце, що нiколи не зрадило й не зрадить, на вiки заховаю, – i бiльш нiчого.

Все, що нам життя в своiм бiгу дае, все воно не те, що нам дiйсно потрiбне, а, звичайно, щось iнше.