Ніоба

Не смiйся, сину, з мене староi, але слухай: менi вже тепер не до байок!

Снилося менi, отже, що я була десь у малiм гостиннiм покою нашого приходства, обтирала комоди й iншi меблi з порохiв, особливо ж старе бюрко до писання, яке батько казав внести зi свого покою для хлопця, щоб мав усе вигiдно; так дуже любив i шанував вiн свого найстаршого сина. І коли ж я отак по кiмнатi туди й сюди вештаюся, влiтае нараз громадка чорних крукiв вiкном всередину i, вважай мiй сину, дiлиться вона на чотири частi. Одна частина сiдае на лiжку в головах, друга на лiжко в ноги, третя на пультi над столиком, а четверта кинулася, закрякавши, до дверей.

При оцiм видовищi я остовпiла, i мое серце з якогось болiсного почуття защемiло так, що я, як стояла, опустилася навколiшки й почала, молитись. Саме посерединi молитви вiдчинилися дверi й увiйшов Іван. Весело й живо, з пачкою книг пiд рукою, як, мабуть, часто за часiв студентських ходив, i приступивши, так прямо до мене, заговорив: «Мамо дорога, добра наша мамо! Завсiгди молитеся ви за нас, маете щось для нас у бога випрошувати! Молiться, матiнко, молiться до Господа й подякуйте, що я вже позбувся своiх iспитiв. Цим разом приходилось менi тяженько працювати. Але вже тепер я готов i свобiдний i прибув до вас, бо довго приходилося менi ждати на те, щоб свобiдно мiж вами вiдидхнути».

Вiн говорив живо й радiсно, одначе, мiж його словами я вибухла сильним плачем i плачучи, аж збудилась. Слiдуючого дня оповiла я сон батьковi. Ти знаеш, батько не терпiв нiколи, щоб у його домi пiддержувано забобони, як i, взагалi всяку мiстику, лаючи й осуджуючи за те строго; одначе, вислухавши мiй сон, замовк i споважнiв.

В кiнцi сказав: «Жiнки все бiльше вгадують чуттям, нiж ми; вони як тii дiти або звiрята. Борони нас, Боже, перед нещастям! Але щоби це могло вiдноситися до Івана, я зовсiм не думаю; покинь i ти таку неспокiйну гадку. Хлопчисько здоровий й молодий, мудрий й загартований, i коли його бог стереже, то нiчого лихого йому не трапиться!» Так потiшав вiн мене, i з тим я пiшла собi. Через чотири днi потiм прийшов лист вiд одного з його приятелiв з вiсткою, що Іван лежить тяжко хорий на тиф… все iнше ти й сам знаеш. Знаеш, як батько вибрався зараз сам у дорогу й поiхав. Як то все ще в тодiшнiх часах двигалося звiльна вперед. Тодi залiзниця не йшла ще, як тепер, впрост вiд нас до Вiдня. Треба було вперед ще три днi кiньми до Л. iхати, i тiльки вже звiдти залiзницею. А коли врештi добився до мiсця, було все надаремне.