Ніоба

Іван лежав уже в агонii, не пiзнав його, i таки перенiсся нещасний на тамтой свiт. Перейшов вiд нас усiх, немов на дно моря потонув… Анi його мати, анi ви, всi iншi дорогi дiти, не могли йти за його домовиною й вiдпровадити до вiчного спочину.

Бiдний батько! Сам стояв вiн при смертельнiм ложi свойого найстаршого сина, свого любимця, всеi своеi надii. Сам один. І, може, тепер зможеш собi уявити, що вiн тодi втерпiв! А, одначе, вiн це перенiс. Був сильний духом, до життя добре пристосований, i мудрий чоловiк! А все ж таки, коли опiсля утратив i тебе, на котрого неначе всi надii по Йванi перенiс, покладаючись на твою помiч у вихованню своiх молодших дiтей, мов на другого батька iх, – подалася його душа.

Тодi хотiв, з розпачу й першого шаленого болю, голову об стiну розбити. Та Господь Бог охоронив його. Але вже те лихо, що його ще пiсля того всього з iншими дiтьми спiткало, – гризло його й пiдмулювало, а вже Андруша, – вона кивнула головою в той бiк, де знаходилося мале господарське обiйстя, – пiдтяв його останнi сили…

Всього надiявся вiн по нiм – i все не було добре, чого сподiвався; але що з-помiж гурту його обдарованих i гарних дiтей вийде один крайнiй п’яниця… Не надiявся нiколи, а воно прийшло…

Стара замовкла й сперлася спиною.

Їi руки склалися мимоволi до молитви, але ii уста не молилися.

По втратi чоловiка й по драмах, що пiсля його смерти наступили, вона втратила свою давню, до подиву витривалу силу й енергiю. Стала втомлена й тиха; дiстала гострi риси лиця, а лiнiя болю, що вибiгала пiвлуком з-за нiздрiв i злучалася з кутиками уст, загострилася ще глибше.

А помимо всього, зосталася оця стара жiнка гарною, гарною й симпатичною. Це мусiв перед нею сидячи й син також завважити. Вiн не звертав погляду з лиця матери, аж доки не перемогло його нараз якесь дивно-сильне зворушення. Тодi заховав раптом, мов молодий хлопець, голову в подолок матери i якось болiсно застогнав.

– Мамо, ти наша дорога мученице! – мовляв вiн, – за що натерпiлися властиво ви стiльки в вашому життю за нас! Ви, що бажали завсiгди лиш саме добре й шляхетне, i лиш добре робили! Мамо, ви стороже наш! Як вас колись Господь покличе, то, здаеться, сам спаситель перепровадить вас на тамтой свiт!

Бiла, як снiг, голова матери схилилася низько над безталанним сином, i обое мовчали, не ворушачися.

Старенька мати рiшилася врештi на благання сина переiхати бодай на який час до внука й узяти його пiд свою опiку.