Ніоба

І нинi, хоча й знов недiля, день вже для неi попсований, без настрою до молiння. Нею заволодiло якесь чудне несупокiйне почування. Вона не молилася, хоч уже йшло до полудневоi пори, i вона зранку шептала молитви; досi все вона неначе боролася з усякими думками й спогадами. Чого iй тут не ставало й що вiдбирало в неi звичайну рiвновагу, – то це був брак сiльського супокою i малих, дрiбних дзвонiв сiльськоi церковцi, до котрих була звикла зверх п’ятдесят рокiв. Хоч як на самотi й у злиднях проживала вона там своi днi зi своiм молодшим сином-п’яницею, без чоловiка, та без iнших своiх дiтей, а все ж таки, коли наставала недiля або свято, вона це там скорше знала й iнакше себе почувала.

Тодi й могла намолитися доволi, перед полуднем i по обiдi, за всiх своiх померлих i живих дiтей, котрих разом було в неi багато, стiльки, як число святих апостолiв, i котрих всiх любила однаково, пишалася й любовалася ними, а iнодi бувала за них така сильна й вiдважна, що, здавалося, була б iз самою долею ставала до боротьби, щоб iм тiльки добра здобути. Лиш коли невидиме горе, а то невмолима смерть ставала за iх плечима, вона не могла нiчого вдiяти й хилила покiрно голову, пересвiдчившись, що тут буде всяке ii змагання безнадiйне, i скiнчиться тим, пред чим вона якраз потерпала.

Сьогоднi була роздратована й без настрою, силкувалася спiймати з-помежи голосiв дзвонiв дзвiн церкви, до якоi належала вона, однак, дарма. Мiж дзвони, що вважала за «своi», тиснулися до ii слуху й дзвони церкви православноi, там знов протестантськоi, там знов католицького костела, i накликували на неi почуття, неначеб щось непрохане тиснулося в ii душу й випивало супокiй, котрого вона потребувала.

Тимчасом як дзвони дратували ii душу, згадала вона своiх дiтей.

«Всi вони, – перетягнулося болiсно тремтячи крiзь ii душу, – всi дванадцятеро…»

Вона мимоволi похилила голову низько на груди й почала молитися. Тихенько i з невиразним бажанням у серцi, що то помирить щось важке, грiзне, непримиренне, що вже вiд довгих лiт тяжило на нiй, а тепер в оцiм домi ii сина, що мав за жiнку жидiвку й слiпого сина, все пригноблювало ii, – скiльки не повторяла б вона собi, що в тiм нещастю вже нiхто так не винний, як сама одна якась неприязна зловiсна сила… «Всi дванадцятеро, – переплила гадка, як перше болiсна, крiзь ii сумну душу, – всi дванадцятеро»; а звуки дзвонiв неначе насували на неi слова «кара Господня… кара Господня».